Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ ЛЕКЦІЇ:

Євангеліє від Матвія. Мф. 14. 22 – 33. Ісус іде по воді.

Лекція № 59

Лекція:
Минулого разу ми розглядали історію нагодування 5000 народу – це 14-й розділ Євангелія від Матвія. Сьогодні ми продовжимо розгляд цього розділу:

“І зараз звелів Ісус учням до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить. Відпустивши ж народ Він на гору пішов помолитися на самоті; і як вечір настав, був там Сам. А човен вже був на середині моря, і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний. А о четвертій сторожі нічній Ісус підійшов до них, ідучи по морю. Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й сказали: «Мара!» І від страху вони закричали… А Ісус до них зараз озвався й сказав: «Заспокойтесь, – це Я, не лякайтесь!»

Петро ж відповів і сказав: «Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді». А Він відказав йому: «Іди». І вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався, і почав потопати, і скричав: «Рятуй мене, Господи!»… І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: «Маловірний, чого усумнився?» Як до човна ж вони ввійшли, буря вщухла. А приявні в човні вклонились Йому та сказали: «Ти справді Син Божий!»…”


Розглянемо ці вірші по духу, бо історія тут зрозуміла. Давайте тепер розглянемо її глибше – по духу.

“І зараз звелів Ісус учням до човна сідати, і переплисти на той бік раніше Його, аж поки народ Він відпустить”. Хто такі учні? Це досконалі, які увесь час із Ним. А народ з яким залишився Ісус – іще недосконалий. Ми вже про це говорили, але я ще раз нагадаю. Як Господь вчить нас зростати, ходити? Поки ми іще тільки приходимо до віри, поки ми той “народ”, який з поселень прийшов до Ісуса, – то Господь водить нас “за ручку”. І тоді, що ми тільки не попросимо в своїй недосконалій молитві, – усе отримуємо! В нас відбуваються зміни, ми відчуваємо першу любов приходу до віри, ми відчуваємо велике піклування Господнє за нас. Але потім настає час, коли Господь каже: Тобі треба починати вчитися ходити самому, бо Я не можу все життя водити тебе “за ручку”, хоча насправді Я завжди буду з тобою. Але Я мушу колись твою “ручку” відпустити... Кожен з нас навчав своїх дітей ходити і знає, що коли ведеш дитину – воно йде, а відпусти ручку – і воно впаде на землю. Але приходить час і ти відчуваєш, що в його ніжках з’являється сила, воно вже впевненіше тримається на ногах, і вже можна було б почати і відпускати, хоча іще недостатньо вміє ходити, і таки обов’язково впаде. Але ти відчуваєш, що вже конче треба відпустити, бо ти ж не будеш носити його все життя на руках, то є неправильно, то є протиприродно. І відпускаєш ручку… Так само і Господь. Приходить момент, коли Він відпускає “ручку” і каже: А тепер – пливіть самі! Я тут залишуся з недосконалими, а ви вже ставайте самостійними. Сідайте в човен і пливіть на той берег. Ми з вами досліджували, що є “той берег”, “цей берег”. “Цей берег” – це стан в якому ми знаходимося сьогодні; а “той берег” – це стан, в який ми повинні з вами “приплисти”, стан досконалості. І ось, учні сідають в човен. Сідати в човен – це те саме, що “взути ноги” – символіка та сама: готовність плисти, або у випадку “взути ноги” – готовність іти. Вони сідають у човен і починають плисти без Ісуса.

Ми розуміємо, що кожне слово в Біблії має негативний і позитивний аспект. Тут ми змалювали позитивний аспект. У кожного з нас в житті настає момент, коли Господь нас навчає ходити і об’єктивно відпускає “ручку”, і ми уже змушені прикладати більші зусилля. Хоча Він як люблячий тато не дасть нам впасти і розбитися на смерть, Він підхопить, але гулі ми собі таки понабиваємо… Це – позитивний аспект. Але є аспект і негативний. Він полягає в тому, що буває момент, коли ми прийшовши до віри і почавши зростати в Слові, перебуваючи в учнівстві Ісусовім стаємо дорослішати, але на якомусь етапі самі забираємо “руку”. Ми тоді кажемо: Я вже збагатів і нічого більше не потребую, я досконалий і можу йти самостійно... Це є момент об’єктивний для кожного з нас. Ми досліджували в темі “Стяжання Духа Святого” чому нам Господь допускає випробування, падіння. Робить Він це з двох причин: для того, по-перше, щоб ми відкинули свою самість і зрозуміли, що без Бога ми ніщо. І як би ми високо не піднялися, і якими б ми досконалими не були – всеодно раптом настає момент, коли Господь нам дає відчути, що без Нього ми ніщо. Щоб ми не возгордились, як той Денниця, як той Люцифер, і не перетворились на сатану, – щоб ми не впали з тих небес, на які вивів нас Господь. І тому Господь допускає нам падіння, щоб ми не дуже високо про себе думали. А по-друге – щоб після цього падіння, вставши, ми зробили все, аби піднятися так високо, щоб другий раз вже не падати. Насправді немає нічого нечистого у самому собі, тільки “коли хто вважає що за нечисте” (Рим. 14.14). Є моменти які нам здаються нечистими, а ми піднімаємося на вищий щабель – і розуміємо, що це була об’єктивна данність, процес, це є шлях. Ось кажуть біль – негативне. І кожен з нас випробував це на собі, але коли піднімешся вище – то розумієш, що якщо не було б болю, то не було б життя. Тому що зовнішні і внутрішні больові рецептори Господь благословив для того, щоб йшов процес розвитку, інакше він би був просто неможливий.

Отже, це самостійне перетинання моря тут уже із знаком мінус. Це коли ми забуваємося з часом, втрачаємо пильність і думаємо, що ми можемо вже самі плисти. Від нас відходить покаяння, смирення, ми стаємо більш “сильними” у власних очах. І тоді Господь допускає нам випробування, падіння, щоб змирити нас, тому що смирення – єдиний шлях спасіння, іншого шляху немає. “Я є Двері…” – каже Христос, а Він “тихий і серцем покірливий”. І той, хто інші двері хоче знайти, або перескочить через пліт – той злодій і розбійник. Чому? Тому що він сам в себе викрадає щастя…

До речі, вчора під час молитви Господь мені дав таке озаріння. Я однією фразою записав суть того що відкрилося, а відкрилося стосовно шляху смирення. Смирення – єдина дорога, єдині врата до спасіння, а ми сьогодні маємо багато конфесій і напрямків. І як це розглянути в контексті спасіння, хто ж спасеться? Так от, виявляється є основна ідея – Возлюби! Царство Любові, Царство Боже, і Дух Святий – це є Дух Любові. І все що твориться, тобто творіння – воно має в собі цю протоенергію, як її назвав архієпископ Лука: “вселенську енергію любові”. От з неї все і створюється, “конденсуючись” згідно з волею Творця. Є ідея, є Бог – Любов. Сенс буття творіння – обоження, тобто підняття до висот Божих, одухотворення його. А шлях одухотворення – це є шлях смирення творіння перед Творцем. Так от, існує генеральний шлях, який ми називаємо християнством – і буквальним християнством, і духовним християнством. Тому що правдивий християнин є той, хто шукає правду, знайшов її в Ісусі Христі, і йде цією дорогою правди, яка веде в життя вічне. А правда полягає в одному слові – Возлюби! І йти дорогою правди – це йти дорогою смирення, яка тільки й веде до любові Христової – до досконалості, до вершини, до Царства Божого. Возлюби, а для цього змирися, а отже прийми свого ближнього і обставини свого життя такими, якими вони є – ось мета і шлях її досягнення, ось Істина! І якщо людина “розжувала”, зрозуміла це, хай ким номінально будучи – чи православним, чи католиком, чи кришнаїтом, чи протестантом… Якщо вона зрозуміла, що сенс життя – досягти любові, а шлях до цієї мети – смирення, – то вона уже є християнином de facto, тобто фактично, хоча de jure може бути ким завгодно. Навіть несучи хулу на Господа, але не маючи хули на Духа Святого – вона спасеться, бо проститься їй ця хула устами (див. Мф. 12.31–32)!

Так от, є мета, ідея – Бог то Любов. І є генеральний напрям реалізації, стратегічний шлях досягнення її – шлях Христів, шлях християнства, шлях смирення. Але в тому шляху, або навколо того шляху сьогодні є багато тактичних “стежинок”, які або наближуються до нього, або віддаляються, але в принципі ведуть до Бога. Бо всі дороги ведуть до Нього: питання лише в напрямку ходи. “Я є Шлях…”, – каже Христос. Це стратегічний шлях (християнство як принципове поняття – шлях Христа, християнство духовне) і тактичні стежинки (християнство номінальне – різноманітні християнські конфесії, або й взагалі релігійні, відновлюючі зв’язок із Богом деномінації (“релігія” від латинського re – “відновлюю” і ligо – “зв’язую”, “зв’язок”): одна православна, друга католицька…

Господь хоче, щоб усі ми йшли єдиним шляхом, щоб була одна (“єдина, святая, соборна і апостольськая”) Церква. Втім, “єдність” не означає “єдинообразність”. Як діти одного батька різняться за зовнішнім виглядом, характером, смаками тощо, так і громади, й помісні церкви можуть відрізнятися одна від одної. Один іде швидше, другій повільніше; один має шлях Івана, другий Петра… І як сім кольорів райдуги зрештою зливаються в єдиний білий колір, так і в церкві Божій мусить бути і єдність, й поділення (звісно ж, у позитивному розумінні цього слова): “Бо мусять між вами й поділи бути, щоб відкрились між вами й досвідчені” (1Кор. 11.19). Але: “Тож благаю вас, браття, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме (мета й стратегічний шлях!), і щоб не було поміж вами поділення (тут уже в негативному плані), але щоб були ви поєднані в однім розумінні та в думці одній! (1Кор. 1.10). Дуже точно принцип церковного єднання висловив блаженний Августин: “У головному – єдність; у спірному – свобода; і в усьому – любов!..”.

Те, що ми маємо в сучасному релігійному світі, є далеким від означеного ідеалу. Нинішнє розпорошення отари Господньої і близько не нагадує єдине тіло Христове. Точніше – це є тіло Христа розіп’ятого! Руки (діла милосердя і богопізнання) й ноги (хода в Царство Боже) якого прибиті іржавими цвяхами насильства та користолюбства. В міжребер’я – церковне середовище якого – увійшов “спис воїна”: світські засади, дух агресії та нелюбовності. Це тіло, з якого вилились “кров і вода” – символ знекровлення церковного життя та втрати, змарнування живої води вчення Христового, вчення смирення й любові… Завдяки розчині фарисейській, яка як і колись, у часи першого приходу Христового, знов отруїла церкву, – у зібранні народу Божого сьогодні маємо не просто поділи, але розбрат: лукавий не спить – і розпорошилась отара, і йдуть кожен уже зовсім своїм, покривленим, лукавим шляхом… Але не дивлячись ні на що Господь осміяним не буває! Він зло повертає на добро, і хай через страждання, а таки приводить творіння Своє на шлях спасіння. Бо того Закону, який Він встановив, Він не відміняв, і не відмінить! Та Програма, яка була започаткована “на початку”, – вона ніколи не відміниться! І як би ми (тут людство загалом) не грішили, як би ми не відходили в сторону від цієї програми, які б “тактичні стежинки” лукаві (криві, кружні, окольні) ми б собі не вибирали – всеодно прийдемо до обоження, хай і “через огонь”, бо так сказав Господь Бог!

Отже є мета, є шлях досягнення цієї мети, і є стежинки які наближуються або віддаляються від того шляху. Стежинка істинно православна, яку ми втратили, – вона найближче наближується до цього генерального шляху, шляху Христового, шляху смирення. Відкрийте “Добротолюбіє”, відкрийте твори отців Церкви східної і ви побачите, що там все базується на смиренні, на “возлюби, а для цього змирися”… Віддай плоть і прийми Дух – шлях смирення і аскези, містичний шлях східної (православної традиції), – дійсно найпряміший шлях. Я не кажу, що шлях католиків (західної традиції) є неправильним. Просто він пішов в більш інтелектуальне, раціоналістичне пізнання Бога, а це віддаляє від серця, від містики, це вже більш покривлена стежина.

Ми з вами говорили про те, що католицизм фактично закрив містику і аскезу, як інструмент її досягнення для мирян, залишивши її загалом лише для монахів і для священства-целібат. Натомість православ’я завжди відкривало містику для усіх вірних. Ісіхазм, який мав дуже погану репутацію на Заході, став найбільш значущим моментом на Сході, в історії грецької Церкви. Містика у східних церквах була не тільки в монастирях, не тільки для чернецтва, не тільки для вибраних, але для всіх. З історії церкви давньої Русі ми знаємо, скільки було старців і стариць які взагалі не мали ніякого духовного сану. І все це, повторюся, мало місце здебільшого в східній традиції, тому що вона таки найбільше наблизилась (точніше зберегла це наближення з часів перших християн) до означеного “генерального шляху”, діючи більше на сердечному рівні. Правильно сказати – на рівні інтелекту, освяченому інтуїцією. Отці Церкви назвали це “розумом в серці стояти”, – і в цьому й полягає суть ісіхазму.

Кажу тут про істинне православ’я, а не про нинішнє зфарисейщене, – бо хто був першим, той став останнім на сьогоднішній день, нажаль. Мова йде про істинне православ’я – православ’я, яке ми втратили, і яке ми тут відроджуємо: ми для того тут і зібрались, щоб очистити наш дім та відновити його в такій повноті слави Господньої, як це було в ранньохристиянські часи. І недаремно, назва саме “православ’я” – від “правильно славити”, “мати право славити” Господа. Західна церква пішла більш в інтелектуальну сторону. Господь же каже: “Возлюби Господа Бога свого всім серцем своїм…” Православ’я якраз і йде до цього “всім серцем”. Тут завжди менше було мудрствувань, розмірковувань, а більше – практики віри, тому що істина була відкрита – Возлюби, а для цього змирися… І працювали, і змирялися як могли, і роздавали все своє майно, повністю віддаючись на аскетичний шлях вдосконалення. Віддаючи плоть та приймаючи Дух...

“Возлюби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю…” А душа вже передбачає розум і волю. Це вже далі від серця, а потім “…і всіма силами своїми”, і тільки після цього “…і всім своїм розумом!” Розум тут – насамкінець. Західна ж традиція йшла, і сьогодні йде (як католицизм, так і протестантизм, що історично вийшов саме з католицизму) більш розумовою стежинкою богопізнання. До речі протестантизм, який є плоть від плоті і кров від крові католицизму, тобто західної традиції (хоча сьогодні уже забув про це), іще далі відійшов від цього генерального шляху смирення й аскези в напрямку раціонально-розумового методу, логіко-інтелектуальної стежини богопізнання, і сьогодні більшість протестантських конфесій (крім т. зв. “харизматів”) відкидає містику як таку, називаючи її шаманством. Я кажу “крім харизматів”, бо це чи не єдина стежина протестантського спрямування, яка не відкидає містику. Хоча і тут перегинають палку, правда вже трішечки іншу сторону.

Отже, є шлях смирення, шлях Христа, і істинне православ’я найбільш наближене саме до цього шляху. Я кажу об’єктивно, не тому що я православний, а тому що ця стежина, ця метода, цей суворий і ясний шлях віри, – як називали його отці Церкви, – він справді найпряміше з’єднує з Небом. І саме тому, до речі, у нас в православ’ї такі довгі богослужіння, так довго ми молимося, – бо ми не інтелектом пізнаємо Бога, але серцем. Кому це відкрилося – того вже від молитви відірвати неможливо. У протестантів – там більше Слово, там більше пізнання Бога інтелектом, так само і в католицизмі. Це об’єктивно більш кружний, більш довгий шлях богопізнання.

Не перекручуймо мої слова: я не відкидаю Слово, а навпаки кажу, що все це робиться на базі Слова! Але тільки це Слово треба зрозуміти по духу і сіль його пізнати, а потім і реалізувати. А сіль – це “Возлюби, а для цього змирися”. І православ’я розжувало це, і тримало…

А тепер повернемося до 22-го вірша. Це ми ті учні, це ми пливемо “на той берег”, це ми перепливаємо, перетинаємо те “море”. І приходить момент, коли Господь відпускає ту “ручку”, або ми самі її забираємо і починаємо йти самостійно. І Господь допускає нам. Хоча Він добре знає, що будуть падіння і підйоми. Шість днів працюй, а сьомий – день спокою і т.д. Ісус залишається з недосконалими і веде їх “за ручку”, а досконалі йдуть вперед, вчаться ходити уже самостійно.

“Відпустивши ж народ Він на гору пішов помолитися на самоті…” І от Він Сам... Точніше це ми залишаємося без Нього (якщо брати негатив), а Він – на горі в молитві. “…і як вечір настав, був там Сам”. Вечір настав у нашому серці. Якщо в нашому серці вечір – то Христос “Сам” насправді. Чому Сам? А тому що нас немає з Ним. Він завжди є присутній, як Сонце. Але якщо ми відвертаємося від сонця, то воно нікуди не дівається. Це ми відвертаємося і потрапляємо в темряву. І ми кажемо: Він залишився Сам... Повернімося до Нього – і будемо освітлені світлом сонця. Господь об’єктивно існує, і якщо випадає так, що Він “залишився Сам” і ми не з Ним, і ми втрачаємо з Ним зв’язок, – то не тому, що Він цього хоче насправді, а тому що ми відвернулися від цього Світла. Хіба завинив ліхтар, що ми від нього відвернулися, пішли в темряву і впали до ями? Хіба завинило сонце, що ми заплющили очі і розбили собі лоба вдарившись об дерево? Відкрий очі, повернися до того ліхтаря – і буде тобі світло! Візьми ліхтаря собі в руки – і йди, куди тобі завгодно.

І як вечір настав… Був вечір, був ранок – день наступний… Новий етап, учні переходять в якусь нову якість: або вчаться ходити самі, або пізнають що то таке відпустити самому руку Господню і спробувати походити самому. В нас у кожного буває цей день, який починається з вечора.

“А човен вже був на середині моря…” Море – це пристрасті життєві, а човен вже в самому серці цього “моря”. Море то світ, а ми вже починаємо входити в середину і маємо – “…і кидали хвилі його, бо вітер зірвавсь супротивний”. Сатана дає нам спротив в житті, і маємо “житейське море, схвильоване спокус бурею”. І ці спокуси починають наш човен потопляти. Тому що Христос не в човні! Або в іншому місці ми будемо читати, що Ісус в човні, але “спить на кормі на подушці”. Це те саме. Він-то є в нашому серці: “Таємниця від віків і родів – Христос у вас…”, – тільки ми двері до Нього згубили, а двері – це смирення. От як важливе смирення, треба цю “червону нитку” весь час тримати в руках, бо якщо загубиш – то заблукаєш в лабіринті життя. І починаєш потопати в морі світу цього.

“А о четвертій сторожі нічній (світає) Ісус підійшов до них, ідучи по морю”. Число чотири – це всесторонність нападів бісівських на нас, або всесторонність випробувань: “зі всіх чотирьох сторін”. Хвилі, які найбільше заливають наш корабель – це проблеми з здоров’ям, фінансові, в сім’ї, на роботі, – от тобі і чотири стіни проблем. Четверта сторожа – це повнота часу, тобто Господь допускає нам ці випробування в повноті. І потім приходить час озаріння. Четверта сторожа це остання сторожа. Ніч як у римлян, так і в юдеїв була розділена на чотири сторожі по три години: четверта сторожа – остання, це вже під ранок. “Скоро ранок, а все ж іще ніч...” (читай Ісаю). О четвертій сторожі і з’являється Христос. Для Христа ці проблеми – не проблеми, Він не тоне, Він рятує нас.

“Як побачили ж учні, що йде Він по морю, то настрашилися та й сказали: «Мара!»…” Що означає “мара”? Хто має мою книгу “Ключ Давидів”, то там є такий розділ, називається “Чого усумнився, маловірний?” Там якраз розглядається по духу цей уривок. В даному випадку мара – як нерозуміння волі Божої. Часто ми не розуміємо де чисте, де нечисте, де святе, де несвяте. І часто якісь випробування в нашому житті ми сприймаємо як мару, як щось страшне і неприродне. А насправді це йде Христос, тільки ми не знаємо, не бачимо в цьому Христа. Людина захворіла – мара! А виявляється – це Господь прийшов, щоб змирити тебе і через хворобу привести тебе до Бога, до спасіння, і коли остання година настала для тебе – ти заволав: Господи, якщо Ти є!.. Так було в моєму житті, так було у житті й багатьох тут присутніх. Так діє Господь. Але спочатку здавалось – мара! А виявляється – це Господь допустив, щоб спасти мене, це йшов Христос серед ночі мого життя, щоб привести мене до Себе. Адже Господь промовляє до людини у видіннях, снах, хворобах… Ось як іде Христос до нас по воді! І якщо ми не бачимо Його у видіннях, і не бачимо в снах, тобто коли присипляє Господь проблемами нашу волю, – тоді Господь допускає серйозні хвороби й важкі випробування. І все це, виявляється, Господь! І все це, виявляється, нам на благо. І все, що б не відбулося в нашому житті, Господь допускає як найкращий варіант, – з двох зол обираючи менше, не зважаючи на всю нашу впертість. “Краще тіло віддати сатані на погибель плоті, щоб дух спасся Господнього дня…”

“І від страху вони закричали… А Ісус до них зараз озвався й сказав: «Заспокойтесь, – це Я, не лякайтесь!»…” Господь каже: Це Я! Навчися в усьому бачити Мене! Усяка перешкода в житті – це настанова Господня, – як сказав свого часу старець ієросхимонах Серафим Вирицький. Так треба, бо як інакше Я тебе відірву від цього корита, як Я твою душу спасу, бо ти вперто лізеш до погибелі в пеклі. Як говорить Григорій Богослов: “Сластолюбством ми купляємо собі пошкодження”. Як тебе відірвати від цього пошкодження?! Я допущу тобі погибель плоті, але то не мара, то Я! От це перший варіант, що означає “мара”. А другий варіант – це коли ми бачимо Христа, або носія Христа, тобто людину, яка не від світу цього. Таке в нас теж буває: ми бачимо людину віруючу і вірну, в серці якої Царство Небесне, а ми – “в човні”, – там, де немає цього Царства, бо Христос не з нами. І ми її не сприймаємо, і нам така людина здається маревом. Ми кажемо, що це “мара”, бо не можна в цьому світі літати, як літав Серафим Саровський...

Господь старається нас заспокоїти в нашій хворобі, у безвиході. Він каже: Довіртеся Мені, зупиніться на шляхах своїх. І приходить в нашому житті таке “тісне місце”… і ми бігаємо по аптеках, і дзвонимо лікарям... А потім опускаємо руки, і трусимося від страху… А потім, в кінці, коли вже край, коли вже втрачаємо усяку надію на власні свої сили та на поміч “князів і синів людських”, – раптом відчуваємо полегшення, бо ми змирились... Все, не треба нікуди бігти, на волю Божу, я нічого не знаю, а Бог знає... І тоді бачимо Христа, бо відходить марнота, суєта. І ми бачимо, що Господь нам все це допустив саме для того, щоб ми ось так змирились, припинивши наші спроби власноруч вирішити свої проблеми, щоб заховали якнайдалі своє “Я”, свою волю. Щоб сказали: Немає моєї волі – є тільки воля Божа, і все на Його волю святу... От тоді й приходить спокій, мир!

Багато хто з вас просльозився зараз внутрішньо, бо пережили таке самі. Ми тут всі “ті, які бачили”, і ми тут говоримо про серйозні речі, тому що прийде момент коли таки прийдеться говорити про це серйозне. Ніхто не відкупиться. Хто відкрив серце для Христа – той цінує кожну секунду, той каже: Господи, дай мені часу! Мудрий цінує час, тому що він знає мету, він знає і шлях досягнення її. Єдине що він просить, це: Дай мені часу, Господи, бо сьогодні я ще не готовий в цьому стані відійти, я ще боюся! А якщо я ще боюся, якщо я ще в страху, якщо: “І від страху вони закричали…”, – то мені іще рано відходити, Господи! Я буду готовий відходити тільки тоді, коли як Павло молитимусь: “Господи, хай храмина тіла мого уже розпадеться, і я повністю з’єднаюся з Тобою!..”

Я знаю ці речі, бо і я бачив Небо відкрите, і я так молився тоді. Я казав: Господи, щоб вже я більше не вертався! Щоб я так з Тобою був у вічності, або якщо воля Твоя залишити мене на землі, – то щоб мені завжди перебувати в такому стані при житті!.. Бо якщо ми не досягнемо такого стану на момент переходу (переставлення), то це буде страшна смерть. Поспішаймо, будьмо мудрими! Треба піднятися до цього містичного стану бачення слави Господньої, коли ми разом з апостолом зможемо сказати: Де, смерть, твоє жало!?. Досягаймо цього швидше, бо завтрашній день не наш! Не проміняймо його на шмат ковбаси, чи чарку горілки. Не міняймо його ні на які земні багатства...

“Петро ж відповів і сказав: «Коли, Господи, Ти це, то звели, щоб прийшов я до Тебе по воді”. По воді світу – щоб ішов і не потопав, щоб мене ці хвилі не захльостували. Набридло то у вогонь, то у воду падати: то в страждання, то в покаяння; то в очищення, то в спокуси. Мені набридло, я не хочу, щоб плоть мною керувала. Я не хочу щоб той закон плоті, який в членах моїх, панував наді мною. Я не хочу, щоб “вороги мої домашні” смоктали з мене сили і гризли мене. Ні! Я хочу, щоб вони були підніжком ніг моїх, я хочу щоб Господь зробив це для мене. Я хочу бути вільним! Я пізнав істину, і я знаю, що вона повинна мене зробити вільним. Я пізнав її в теорії, а тепер мені треба пізнати її на практиці. Я хочу йти по воді світу цього і не боятися ні смерті, ні чого і ні кого. Я хочу жити в цьому світі і бути як не від світу цього, щоб ніяка спокуса мене не принаджувала, щоб я був безпристрасний! Але це не означає нечуттєвий, нечутливий, мертвий. Ні, це означає без пристрастей, щоб ніякі пристрасті мною не володіли. Ми всі хочемо цього. І це для нас, Слово!

“А Він відказав йому: «Іди»…”. Господь йому каже всього одне слово – “Іди!” Нам іноді хочеться стоячи на місці і рік, і два, і три… І все ще ми “вагітні”, і от-от маємо принести плід, а його все нема… А Господь каже: “Горе вагітним того дня…”! Коли буде страшний суд для тебе, а ти все ще духовно вагітний, і так і не розродився. Ти все життя збирався йти, все життя знав дорогу спасіння, але не йшов. “Іди!”, – каже Господь, – бо “Благословен хто йде, в ім’я Господнє”. Не той, хто знає Його Ім’я і сидить на місці, – ні, той, хто йде! Я все частіше і частіше закликаю до цього, тому що теорії Господь нам тут відкрив море. Тої “манни” тут стоїть “дванадцять повних кошів” по кутках, і ми вже наїлися. Давайте ж уже йти, з сьогоднішнього дня! Дехто тут з сивиною на скронях, а ще насправді і не йшов, не кажучи вже про молодих. Хто ще не йде – давайте йти; а хто йде – зміцняймося в ході. Ідімо, бо завтрашній день не наш!

“І вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса”.

Ось так треба кожному з нас. Тут човен вже в негативному плані. Човен – це якраз наша зашкарублість, в яку ми заховались і нам там добре. Господь каже: Ні, іди! Виходь з човна і йди, тому що коли не будеш йти, то дорогу не здолаєш. Ти боїшся, що будуть великі бурі? Якщо боїшся – то обов’язково потонеш. Хіба що вчасно гукнеш: Рятуй мене, Господи! – То Я таки тебе врятую, не бійся. Страх – це наша біда: сатана нас тримає страхом, як господар собаку на короткому повідку, і не дає нам вирватись. Виходьмо з того човна, ідімо, не граймося в життя, бо треба нам правдиво жити. Треба жити, поки Господь іще дає нам цей шанс, цей час! І підемо, повірте мені, підемо і не будемо потопати... І будуть чудеса великі робитися навколо нас! І це все буде не на емоційному рівні, як декому здається. Ні, ця хода – на рівні духовному, на рівні смиренності.

Я знаю як треба йти, бо якби ні – то я не стояв би за цією кафедрою. А треба йти так, як вчать отці Церкви:

1). Очі фізичні опустити в землю – а це означає не роззирайся по сторонах. Тому що людина, яка роззирається по сторонах подібна до людини, що йде з черпаком і з кожної калюжі черпає болото і виливає на себе. Не дивися на ті калюжі, але дивися під ноги, щоб тобі не спіткнутися. Не роззирайся, не дивися хто і як живе – це не твоя справа, тобі треба свою душу спасти. Кожен сам за себе дасть відповіді перед Богом, бо: “Що ти судиш чужого раба? Він для пана свого стоїть, або падає”, ти за себе дбай! Отже, фізичні очі в землю – дивися уважно під ноги фізичними очима, щоб тобі “не спіткнутися”. Також – щоб не зазирати “за обрій”, “під кришечку чайника”: коли вже закипить? “Господи, чи не цього часу відбудуєш Ти царство Ізраїлю?..” – “Не твоя справа! Ти на себе вважай! Завтрашній день не твій, твій – сьогоднішній. Під ноги дивись…”

2). А очі розуму – направ у серце своє. Хто не знає де серце його (не фізичне, але духовне!) – попросіть Господа, щоб Він показав вам. А я вам скажу як його знайти. Для цього треба змиритись, внутрішньо розслабитись, віддатися на волю Божу повністю. Сказати: Господи, я є човник, Ти ж будь вітрилом моїм… Відкинути усі “життєві піклування”, як і молимося ми з вами в Херувимській. “Зупинитися на шляхах своїх”, зачинити двері чуттів, повністю відгородитися від зовнішнього… І ви відчуєте де те серце, а згодом будете все частіше і частіше відчувати його.

Так от, очі розуму повинні бути в серці. Ти повинен весь час зосереджуватись на серці своєму і слідкувати, чи не розсіюється розум твій на якісь непотрібні речі. Бо інакше сатана просто краде в тебе час в надії на те, що на момент смерті і приходу на суд страшний ти будеш не готовий до цього. І кожен раз коли ми витрачаємо час на якісь не потрібні нам справи, то сатана потирає руки від задоволення! У нього перед очима стоїть годинник і він лічить піщинки часу які краде у нас. Кожного разу, коли ми ганяємося за чимось земним, сатана потирає руки від задоволення, бо цей час, який ти втрачаєш, – не повернеш ніколи. Проаналізуй – прожив ти цей час, чи просто пробайдикував?..

3). Очі фізичні додолу, очі розуму в серці, а очі духовні – до Неба! Духовного Неба. Фізичні очі долу – щоб як шори в коня, нічого не бачити, нічого щоб не хвилювало. Забуваючи про те що позаду, я біжу до боротьби, що чекає мене попереду... Розум – в серці (пам’ятаєте ісіхазм?). Розум, як бджола над тюльпаном, контролює, що робиться в серці. І якщо там щось іще крім смирення, якщо там якесь пожадання або пристрасть – то вириває її звідти і викидає геть... А серце – до Христа, дух до – Христа! Очі духовні до Неба, щоб на очах були сльози розчулення – той індикатор, що Дух Святий присутній у серці нашому. Так іти по цьому морю! І якщо так будемо йти, то ніколи не потонемо. І яка та буря б не була, ми просто опустимо ще нижче очі, ще глибше зануримо розум в серце, і ще вище піднімемо очі духовні до Господа.

Це є істинний шлях православ’я, який нині втрачений. Навчаймося так ходити щодень. Тому що ми з вами повинні спочатку показати “у вірі – добродійство”: маємо віру, робимо добрі діла, збираємо пожертви. І стараємося не красти, не чинити перелюб, не свідкувати неправдиво на свого ближнього, і не жадати. Далі маємо явити “у добродійстві – розумування” (над словом Божим): приходимо до розуміння Істини, що насправді замість усіх сторінок Біблії можна залишити одну-єдину, де було б написано лише одне – “Возлюби! А для цього змирися, а отже прийми свого ближнього і обставини свого життя такими якими вони є”, – і в результаті ти нічого не додав і не відняв. А потім іде “в розумуванні – стриманість”: очищаємося постом і молитвою. Поспішаймо, не відкладаймо очищення наше, бо завтрашній день не наш. Аскеза і є суть стриманість від гріха, від пожадань, стриманість від пристрастей (власне, піст) і молитва.

Очі фізичні – долу, очі розуму – в серце, очі серця – в Небо! А там – “в стриманості – терпеливість”, – коли стриманість стає звичкою, невід’ємною супутницею твого життя. Так не просто йти, але так можна йти, і треба йти! Так ідучи потерпаєш від утисків – як від внутрішніх ворогів (“домашніх”), так і від зовнішніх. Але утиски дають терпеливість, а терпеливість дає досвід, а досвід надію, а надія не засоромить! Третього не дано: або ми йдемо во ім’я Господнє, або не йдемо. І якщо не йдемо – то як же прикро нам буде у вічності! Ми будемо кусати лікті, яких не буде.

Повірте мені, бо я кажу як той, хто знає. І не тому що я такий хороший Господь мені це відкрив, а навпаки, тому що я такий поганий, недостойний, недосконалий. Господь знає все, Він читає серця, а я нічого не знаю і знати не хочу! Я – ніхто; Він – усе! Я маю знання Господні. “У вірі – добродійство, в добродійстві – роздумування, в роздумуванні – стриманість, в стриманості – терпеливість…” В терпеливості з’явиться благочестя, і тоді про тебе будуть казати ті, в кого темрява у човні: “Мара”! Не може бути, як він живе? Йому в руки йшли такі гроші, а він… Це він не від світу цього, то якась мара, так не буває... І, нарешті, “в благочесті – братолюбіє, а в братолюбії – любов” (2Петра 1.1–5). А любов – вже це Царство Боже! Ось шлях до щастя, до вічної насолоди Богопізнання, і Господь відкрив його для нас! І треба бути невідомо ким, щоб знати цей шлях і не йти ним. Тоді краще цей шлях і не знати, тому що прийде момент, і ти будеш думати, що: я ж знав! Але не йшов...

“І вилізши з човна, Петро став іти по воді, і пішов до Ісуса. Але, бачачи велику бурю, злякався, і почав потопати, і скричав: «Рятуй мене, Господи!»… І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: «Маловірний, чого усумнився?» От так ми повинні йти як ішов Петро на початку, та й потім: встаючи й падаючи, але йдучи – прикладаючи зусилля, бо якщо ми не будемо йти, то ніколи ми не навчимося ходити по цій воді світу.

“І зараз Ісус простяг руку й схопив його, і каже до нього: «Маловірний, чого усумнився?” Іди, не сумнівайся, хоча Господь знає, що будеш сумніватися, будеш потопати і тоді будеш волати: Господи, поможи! Це не на рівні прославлення Божого, а на рівні покаяння. Не сльози розчулення на очах будуть, а сльози покаяння, вже не любов буде в серці але страх. Але головне – йти, бо дорогу здолає той, хто йде. І якщо ми не будемо вчитися ходити по воді уже зараз, з сьогоднішнього дня, то ми ніколи й не навчимося. Досить гратися в життя, давайте жити в решті решт!..

“Як до човна ж вони ввійшли, буря вщухла”. Тепер човен із знаком плюс, бо Христос ввійшов в нього. Як Христос ввійде в наше серце, то воно очиститься від всяких пристрастей. Тоді там буде тиша, там буря вщухне, там не буде хвилювань. Це те саме, що: “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога бачитимуть”. Блаженні ті, в кого чистий човен, в кого Христос у човні, хто став безпристрасним, хто досяг богоспоглядання.

“А приявні в човні вклонились Йому та сказали: «Ти справді Син Божий!” Це для нас слова, і це ми повинні з вами працювати пам’ятаючи, що спасіння – в серці нашому, як вчать Отці східної традиції, Отці ісіхасти (ісіхазм – “безмовність”), ті хто пройшов цим прямим, ясним, хоча й суворим шляхом віри. Вони говорять: Очі опусти долу, розумом ввійди в серце – і ти побачиш там свій дух, цілком світозарний, також і Христа. Але ти побачиш там і сатану... І як бджілка, розумом заглибившись в серце, – витягай того сатану, ту темряву, працюй! Постом і молитвою, внутрішньо віддаючись на волю Божу, смиренням досягай очищення. Кожен раз коли ми змиряємося – ми відкриваємо квітку серця свого для сонячного проміння Благодаті Христової. І прийде час, коли залишаться тільки двоє, бо утрьох їм тісно буде. Або ти і сатана, або ти і Христос – і все, третього не дано... Пам’ятаймо про це, ідімо шляхом ісіхазму, стежиною найпрямішою, найближчою до шляху що дав нам Христос. І хай допоможе нам в цьому Бог! Амінь.



† † †

Протоієрей Олег Ведмеденко запрошує усіх, хто є небайдужим до справи свого спасіння, до БІБЛІЙНОЇ ШКОЛИ ДУХОВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ, заняття якої проводяться щонеділі о 17-00 в актовому залі готелю “Профспілковий” (м. Луцьк, просп. Відродження, 24, 3-й поверх, навпроти міської лікарні №2).

Основна мета запропонованих слухачам лекцій – дослідження Слова Божого по духу: як форми (духовна символіка біблійних текстів), так і змісту Писання (невипромінювання зла /смирення/, як шлях здобуття внутрішньої сили /благодаті/).

На заняттях ви можете придбати конспективні матеріали, аудіо та відеозаписи лекцій і проповідей протоієрея Олега, різноманітну духовну літературу.

Зібрання супроводжуються загальною молитвою та співом духовних пісень.

ВХІД ВІЛЬНИЙ! МИ ЧЕКАЄМО ВСІХ, ХТО ШУКАЄ ПРАВДИ БОЖОЇ.

Дистанційне навчання
здійснюється через мережу Інтернет та за допомогою листування.

НАПИШІТЬ НАМ, і ми надішлемо Вам інформацію, як отримати поштою книги, конспекти лекцій, аудіо та відеозаписи лекцій і проповідей протоієрея Олега. У лист вкладіть порожній конверт із зворотною адресою.

Наша адреса: Протоієрею Олегу Ведмеденку, Біблійна школа духовного вдосконалення, а/с 18, Луцьк-21, Україна, 43021.

E-mail: vedmedenko@fk.lutsk.ua

Інтернет-сайт Школи: www.vedmedenko.org



† † †

Біблійна школа протоієрея Олега Ведмеденка не має постійної фінансової підтримки від церковних або світських структур – наші програми благословляють своїми молитвами та коштами ті вірні, чиї серця відкрив для цього Господь.

Хто має можливість та бажання підтримати справу відродження духовного вчення Христового власною пожертвою, можуть зробити це за допомогою поштового переказу на адресу Біблійної школи (див. вище) з поміткою: “пожертва”, або “десятина”, або ж перерахувавши кошти на рахунок незалежної православної релігійної громади Христового Воскресіння, настоятелем якої є протоієрей Олег (тел. /0332/ 74-04-04; 8-096-23-01-777): розр. рах. № 26003017473 в КБ “Західінкомбанк” ТзОВ м. Луцька, Україна. МФО 303484. Ідент. код за ЄДРПОУ 34827281.

МИ МОЛИМОСЯ ЗА ЖЕРТВОДАВЦІВ СПРАВИ БОГОПІЗНАННЯ ТА ЇХНІ СІМ’Ї ПОСТІЙНО.

“Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, – промовляє Господь Саваоф: чи Небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір?” (Книга пророка Малахії, 3 розділ, 10 вірш).



Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: