Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ ЛЕКЦІЇ:

Святе трудівництво. Шлях Петра та Івана.

Лекція № 64

Лекція:
Минулого разу, ми почали підходити до теми православного ісихазму. Розглянули основні поняття і визначилися з термінологією. Сьогодні я хочу продовжити цю тему, але не заглиблюватися, а дати деякі поняття стосовно православного духовного діяння (або роблення). І якщо Господь благословить, то я буду давати трохи цього матеріалу, і паралельно будемо досліджувати Євангеліє від Матвія, все з волі Божої. Зараз Господь благословляє торкнутися цієї теми. І коли ми розглянемо основні терміни, то на закінчення ми прочитаємо і прокоментуємо стародавній трактат, що приписується Симеону Новому Богослову, який називається “Метод священної молитви і уваги”. Отже, поки що вступні лекції.

Суть православ’я можна визначити так – це смирення і аскеза. (Тут, кажучи “смирення й аскеза”, розглядаю ці поняття в широкому сенсі, як теорію й практику спасіння. Далі говоритимемо про аскезу значною мірою у більш вузькому розумінні цього слова – як про наші особисті зусилля духовного роблення, власне чесноти – так, як і увійшов цей термін “аскезис” завдяки творам святих отців у загальне вживання, означаючи: піст, молитву, усамітнення, чування й інші подвиги та поневіряння. А про смирення – як про духовне відчуття, особливий духовний стан, який, за словом Івана Лествичника, “Словами чувственными невозможно изъяснить”). Смирення – як духовне вчення Христове. Аскеза – як смирення на рівні практики: зусилля очищення нашого постом і молитвою, життя по вірі. Тобто в теорії – вчення смирення і любові: возлюби, а для цього змирись, а отже прийми ближнього свого і обставини життя такими, якими вони є; а на практиці: втілення цього вчення Христового в життя постом і молитвою (знову ж-таки в широкому розумінні цього слова). Постом – як стриманням язика, серця і черева (згідно з визначенням святого Антонія Великого). А молитвою – як молитвою уст, розуму і серця (згідно з визначеннями святого Никодима Святогорця) в атмосфері дійсного, нелицемірного смирення. За словом преподобного Івана Лествичника: “СМИРЕНИЕ есть духовное учение Христово, мысленно приемлемое достойными в душевную клеть” (Лествиця, слово 25, §41). Цей шлях смирення і аскези – шлях не окремих осіб, але Церкви. Шлях цілого сонму подвижників та святих отців, які жили і діяли задовго до нас. І ці праведники не без нас ввійдуть в Царство Боже: вони повинні воскреснути в наших серцях, в нашому розумінні, в нашому житті, а потім і ми разом з ними будемо “підхоплені на хмарах назустріч з Господом у повітрі” (духовному повітрі – див. Сол. 4.17), тобто в атмосфері дійсного, нелицемірного смирення.

Ми з вами вже говорили, що то є – домобудування нашого спасіння. Ми уявляли його домом, який має підвалини, стіни, дах. Підвалинами цього дому є віра: “На цьому камені, – каже Господь, – збудую Церкву Свою, і врата адові не здолають її” (див. Мф. 16.18). На камені віри, яка від слухання слова Божого, як вчить нас Святе Письмо. Далі ідуть стіни надії, зростання в надії. І нарешті дах, вершина досконалої любові... Віра, надія, любов – підвалини, стіни, дах. Зростання в надії – це чи не найважливіший етап духовного діяння, тому що надія є вищою за віру, бо ж “і біси вірять, але тремтять” (див. Як. 2.19). І біси знають Слово, та мають віру в єдиного Бога. Але віра їх не спасає, бо віра без діл мертва. Надія – це здійснення віри, і вона більша за віру, тому що надія – це є власне практика й ознака правдивості віри. Як сказав свого часу преподобний старець, святий Серафим Саровський у своєму безсмертному слові про надію:

“Все, имеющие твёрдую надежду на Бога, возводятся к Нему и просвещаются сиянием вечного света.

Если человек не имеет вовсе никакого попечения о себе ради любви к Богу и дел добродетели, зная, что Бог печётся о нём, такова надежда есть истинная и мудрая. А если человек сам печётся о своих делах, и обращается с молитвою к Богу тогда только, когда уже постигают его неизбежные беды, и [уже] в собственных силах не видит он средств к отвращению их, и начинает надеяться на помощь Божию, такая надежда суетна и ложна. Истинная надежда ищет единого Царствия Божия и уверена, что всё земное, потребное для жизни временной, несомненно дано будет.

Сердце не может иметь мира, доколе не стяжает сей надежды. Она умиротворит его и вольёт в него радость…”

Зараз ми говоримо про надію, говоримо про шлях. Пам’ятаєте, ми з вами розглянули три великих етапи: база (основа), шлях, мета. Мета – це є Царство Боже, і всі конфесії йдуть до цієї мети. Основа – це є Слово Боже, і всі християнські конфесії базуються на Слові Божому. А от зараз ми говоримо про шлях, про зростання в надії, і у кожної конфесії, у кожного напрямку є свій шлях, який чи наближається чи віддаляється від найпрямішого шляху – шляху Христового, шляху абсолютного, глибокого смирення. Я уже зазначив, що православ’я істинне, чисте (яке ми, нажаль, втратили), східна традиція християнська найближче підходить до цього прямого шляху Христового – суворого і ясного шляху смирення, містики і аскези.

Таким чином, підвалини – це є віра, яка від Слова; стіни – зростання в надії. Зростання в надії – це подібно до того, як кладуть цеглу чи камінь, скріплюючи їх цементом. Що це за камені, з яких будується дім нашого спасіння? Це піст і молитва. Дім нашого спасіння будується з чеснот православних: піст, молитва (тут у вузькому розумінні цього слова – молитовні чування), справи милосердя, богопізнання… Але покладаючи один на одний самі лише камені, чи зможемо ми збудувати дім? Ні! Бо не вистачає того, що зв’яже цю “цеглу”, цей “камінь” в моноліт, а саме – цементу, розчину. І цією речовиною цементуючою є – смирення! Смирення це той розчин, який зв’язує, і без якого не збудуємо дім. Смирення і любов безумовно, тому що вони альфа й омега нашого спасіння. Смирення тяжіє до любові, смирення переростає в любов, смирення й полягає в постійному, щирому пошуку любові. І ось тоді, коли є камінь і є розчин – ця кладка буде воістину міцна, і ніякі врата адові її не зруйнують, і ніякі бурі її не розвалять.

Отже, стіни – це зростання в смиренні, пості і молитві, тобто в смиренні та аскезі. І далі вершина – досконала любов, Царство Духа, містичний досвід. От ми можемо цей дім так змалювати: фундамент, стіни, дах – віра, надія, любов (або Слово, віра, Благодать; або хрещення в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа – це все одне і те саме). Іншою мовою це сходження можна представити, як лествицю в Небо. Драбина ця також має стояти не на землі простій, бо вона вгрузне, впаде і ми розіб’ємося. Вона має стояти на міцному фундаменті віри, яка від Слова. А потім йде власне зростання, тому що мало того, що ти маєш фундамент, але якщо ти не маєш сходинок, не маєш підйому, то ти не потрапиш в Царство Боже. Тому що: “Благословен, хто йде в ім’я Господнє” (див. Пс. 117.26), – не той, хто знає як йти, знає шлях, але сидить. А той, хто саме йде, хто піднімається, зростає вперед. Досягне мети лише той, хто підіймається щабель за щаблем, показуючи “У вірі добродійство, в добродійстві – роздумування, в роздумуванні – стриманість, в стриманості – терпеливість, в терпеливості – благочестя, в благочесті – братолюбіє, в братолюбії – любов...” (див. 2Петра 5–7). От вони, щаблі, які вказав нам апостол Петро! Їх є сім, і два поручні, за які ми маємо триматися, – це піст і молитва (інакше іще – два крила християнина). Але все це тримається на кроквах смирення, і саме воно зв’язує, воно, смирення, є єдиною основою, єдиною розчиною, є тією червоною ниткою, тією сіллю, якої ми повинні триматися. Саме воно є шлях! І коли ми відчуваємо в серці своєму смирення, то лише тоді ми можемо бути впевненні, що йдемо правильно, і не впадемо ні ліворуч, а ні праворуч.

Так от, середня частина – не стратегія, але тактика, – власний, індивідуальний шлях відрізняється у кожної конфесії, у кожного з нас. Тому що перша і остання однакові для всіх: всі маємо Слово, Євангелію в руках, всі маємо віру, називаємо себе християнами, і всі прагнемо Царства Божого! А от шлях кожного нас зокрема і кожної громади, конфесії дещо різниться. Стратегічний шлях Христів – це є дорога смирення, і шлях істинного, чистого православ’я найбільше наближається до цієї прямої. Класичний, знаковий шлях православ’я – це шлях смирення і аскези, суворий шлях Петра. Є ще в цьому руслі й шлях Івана, і ми будемо говорити про це, тільки трохи згодом.

Отже, смирення і аскеза – це шлях православний, як навчають отці Церкви: “суворий і ясний шлях віри”, шлях ісихазму (“Ісихазм” – означає “безмовність”). Це шлях до безмовності пристрастей в нашому серці, шлях до чистоти, до безпристрасності. Але ще і ще раз наголошу, що безпристрасність не означає жорстокосердя, безпристрасність не означає нечутливості: досконалість і байдужість не є словами-синонімами! Зрозуміймо ці речі, відрізняймо чисте від нечистого, святе від несвятого. Безпристрасність – це очищення від пристрастей і пожадань: від пристрастей душевних і пожадань плоті, тілесних. Безпристрасність – це освячення душі і тіла людського (якщо розглядати через призму числа два), або духа, душі і тіла (якщо через призму числа три). Тому що душа складається власне з душі і серця, як вмістилища духа, в якому й знаходиться дух людини. Освячення це очищення, а очищення, це зміна знаку з мінуса на плюс: ти є ревнивий – то будь ревним до Божого; ти є жадібний? – а коли очистишся і освятишся, то “Блаженні голодні і жадібні правди, бо їхнє є Царство Небесне” (див. Мф. 5.6); ти заздрісний? – коли освятишся, то будеш “заздрити” уже тим, хто стали останніми, щоб стати першими, ти будеш змирятися і віддавити плоть і приймати Дух, стягаючи благодать Духа Святого. Ти войовничий? А освятившись ти станеш ревним воїном Христовим, ти станеш завзятим у цій боротьбі, горливим у смиренні і любові і т.д.

Безпристрасність – це не означає мертвість, так вчать отці Церкви, і Василій Великий так каже, що ми повинні не відкинути, не знищити наші думки, чуття, емоції, але освятити їх: тобто очистити, відкинути лише негативне, а точніше перетворити негатив на позитив, змінити знак із мінусу на плюс. А все залишається так як було: і дух, і душа, і тіло, тільки освяченими, чистими, прославленими. І так все буде і у вічності, лише тіло буде не біологічне, але тонкофізичне. Людина ж залишиться за визначенням духом, який має душу, і живе в тілі. І дай Бог нам очиститися, освятитися перетворити чорне на біле, а точніше дозволити Господеві здійснити це. Бо Він робить наше “волосся” як білу вовну, – чистими, смиренними думками. В цьому наше завдання відкрити двері Тому, Хто стукає, віддатися на волю Божу. І не даремно, коли ми розглянемо закон про жертви (див. Левит 6 – 7 розділи), то там є ці моменти: жертва за гріх, і за провину.

Гріх – це несвідомий, невільний гріх, а провина – це вже гріх свідомий. Які ми бачимо там жертви? Які приносяться тварини? Велика худоба, дрібна і птахи. З великої худоби приносились тельці – це всі потенції нашого розуму, нашої душі, взагалі всі людські потенції. Тому що тілець – це сила, могутність: “І все життя наше Христу Богові віддаймо...” А з дрібної худоби – овни і козли. Козли, мовою символів, – це є закон плоті в нас, який бодається проти волі Божої як в теорії, так і в практиці, і який нам неможливо приборкати. І там же є овни (агнці, ягнята), яких ми й повинні принести в жертву – це смирення наше, плоди Богові милі. А потім найвища жертва – птахи. З птахів у жертву приносили горлиць і голубів. Горлиця – це мир “дикий”, який в нас є від природи (як Діва Марія: дитина тільки народилася, і вона вже мирна). А народжується дитина і немає в собі миру, тої горлиці, – тоді це означає, що вона повинна шукати в собі голуба “свійського”, напрацьовувати той мир, бо голубенята – це вже плоди праці духовної, приручені птахи, а не дикі.

Отже, ми бачимо, що приноситься жертва за гріх, і приноситься або “стегно колихання”, або “плече колихання”. Чи обов’язково, і навіщо взагалі по букві колихати те м’ясо перед лице Господнім? Хіба цього вимагає від нас Господь? Ні, це речі духовні! Плече колихання – це візьми свій хрест, і йди за Христом, адже хрест носять на плечі. Який “хрест”? Хрест смирення! Так само й стегно – це хода: іди і працюй, це аскеза – піст і молитва, це наше духовне діяння перед Господом. Тобто, колихай, активно працюй освячуючи дух, душу, тіло, освячуючи все своє єство. От шлях, який вказав нам Господь. Це все духовні речі, бо не хоче Господь крові тельців, козлів, овець. Господь хоче жертв духовних, бо вони є “пахощі, любі для Господа”. Це є шлях досягнення безмовності і пристрастей, і пожадань плоті. Це є найкоротший і найпряміший шлях до боговідання, до богоспоглядання і, нарешті, до повного богоєднання.

Тому що “Блаженні чисті серцем, бо вони Бога бачитимуть” (див. Мф. 5.8). А як очистити серце? “Рід цей не виходить інакше, як тільки від молитви і посту”! А це ми можемо визначити одним словом – аскеза. Піст і молитва – це і є аскеза...

Як видно, аскеза – це є обов’язкова складова частина сходження до висоти містичного досвіду божественної реальності. Я зараз прочитаю цитату професора, архімандрита Кипріана, який говорить: “Мистика есть прежде всего духовный дар, особая харизма Святого Духа. Не всякий аскет сподобится мистических озарений, но всякий мистик идёт путём узким и скорбным аскетического подвига”. Не всякий аскет стане містиком, але всякий містик мусить бути аскетом! Чому не всякий аскет стане містиком? Тому, що Господь говорить: “Поправді, поправді кажу вам: дехто з тут приявних смерті не скуштує, поки не побачить Царство Боже, що прийшло воно в силі” (див. Мк. 9.1). А чому саме “дехто”? Чому не “всі”? Чи Господь не хоче, щоб всі побачили Царство Боже, що прийшло воно в силі?

Царство Боже всередині нас, – каже Господь. Це й є той таємний, містичний досвід про який ми зараз говоримо. Чому він таємний? Чи тому, що Господь його закрив для усього людства? Ні, він таємний для тих, хто не ввійшов у нього, хто не досяг його. Згадаймо Мойсея, який виходив на гору Божу, і який входив на цій горі у морок, в таїну. Цей “морок” містики був не для Мойсея: Мойсей бачив не морок, але Бога в світлі, він розмовляв з Ним. Морок був для оточуючих – тих, хто не піднявся до цієї висоти. Для того народу, який стояв за окресленою границею, під горою, і спостерігав страшні речі: громи та блискавки, і густа хмара над горою, та сильний голос сурми… І не міг перейти ту межу. Цей досвід містичний не тому, що Господь закриває його для нас. Ні, він містичний тому, що ми не входимо в нього! А не входимо чому? Бо недостойні, через лінивство наше! Якось Серафима Саровського спитали: А чому ми в більшості своїй не входимо в ту святість, в якій перебувала Церква перших християн? Не отримуємо масово містичних відкриттів, так як це було “во дні П’ятидесятниці”, коли тисячі і тисячі подвижників християнських отримували цей містичний досвід. Коли на камені моря перепливали, і під час молитви літали (фізично!) під куполом храму. Коли чудеса в повноті виявлялися в Церкві, і коли не ходила церква зцілюватися в світ, як зараз це відбувається, але світ приходив до храму для того, щоб зцілитися (тому що при кожному храмі були цілителі, і не тільки цілителі, а й ті, хто мав всю повноту харизми Благодаті Всесвятого Духа)... Серафим Саровський відповів “Через недбальство наше!” От основна причина! Ми тут, присутні, не всі маємо містичний досвід, та й можливо не всі будемо його мати і це тільки через наше недбальство! Бо хто стукає, тому відкривають.

Безумовно, не всім однаково легко. Один народжується Іваном Богословом – “улюбленим учнем Христовим”. Який подібно до Богородиці без зусиль отримує ці речі, тому що це напрацювали його батьки, як для Діви Марії Богородиці богоотці Йоаким та Анна. І це дається по благодаті “тисячам поколінь, прославляючих Господа: тих, хто любить Його, і хто тримається Його заповідей” (див. Вихід 20.6). Іван покладає голову на груди Ісусові і чує серце Христа, він має містичний досвід, має молитву серця. А другий – Петро, якому треба важче працювати, треба йти шляхом аскези. І Господь питає його кожен раз (Івана не питає!): “Симоне Йонин, чи любиш Мене?” (див. Ів. 21.15–19). Івана не питає Господь, бо Іван – це є любов, він і символізує собою любов досконалу. Петра ж питає кожен раз, щоб пам’ятав про основне: чи любиш, чи прагнеш ти любові, чи щиро, чи наполегливо йдеш до неї шляхом смирення, яке тільки одне веде до Бога. Не просто йдеш шляхом віри, але шляхом віри смиренної, шляхом смирення до любові – от що важливо! Бо Бог то – і є Любов. Бо поки не буде любові, поки не будеш жити Христа ради, то і не буде в тебе того містичного досвіду. Поки ти в будь-якому своєму ближньому не почнеш бачити Христа, то не матимеш вищих духовних осяянь. Поки ми не зупинимося на шляхах своїх і не дозволимо Господу перетворити серце наше з кам’яного на плотяне, то ми не піднімемося на цю гору!..

Ми не працюємо, ми не любимо і не прагнемо любові, ми не ревнуємо про любов, – і це основна причина того, що такий досвід для нас закритий. Ми не ревнуємо про любов, а це все одно що людина, будуючи дім (мається на увазі дім нашого спасіння), поставила фундамент, і починає будувати стіни, тільки не вверх, а в сторону. Ліпить, ліпить, і ніби піст і чування молитовні є, і камені добродійств, чеснот під рукою, а проходить час – і все рушиться... Виявляється, ще більше тонкі речі є! Бо людина може покаяння, смирення до ближнього мати, і розчину, але зупинитися в духовному зростанні, в поглибленні смирення свого (не зростати в смиренні до любові, власне зупинитися, законсервуватися, вмерти духовно), не підніматися, а отже не будувати спасіння своє, тупцювати на місті, і фактично перетворитися на жінку Лотову. Дуже важливо будувати правильно, вверх, дуже важливо шукати в собі любов, розігрівати в собі любов. Бо вчення Господнє просте – возлюби, а для цього змирися, а отже прийми ближнього свого і обставини свого життя такими, якими вони є. Але якщо ти на цьому шляху зупинишся, то ти збочиш з шляху Христового, тому що ти не будеш йти вперед. Якщо ти просто прийняв свого ближнього таким, яким він є, з миром, але не прикладаєш зусиль для того, аби полюбити його (смирення – жаль – любов, – от три ступені зростання до любові досконалої. Змирися – пожалій – возлюби), то ти зупинився у своїй ході до спасіння, а отже втратив і смирення, бо “Хто зі Мною не збирає – той розкидає”. Благословен, хто йде... Зупинитися – всеодно, що зійти з шляху! Що попереду? Яка мета? Царство Боже. А Бог є Любов! Отже, Царство Любові. І якщо ти не зростаєш в любові, то даремно ти будуєш! Візьми мірничий шнур (рівень або висок прагнення, спрямованість до любові), і вирівнюй свою будівлю по ньому, обов’язково! Бо якщо в тебе є молитва, є піст, є страх Божий, а немає того “виска” будівничого, – то будівля твоя завалиться через нерівні стіни. Це дуже важливо.

Може бути аскет, який так ніколи й не стане містиком, через недбальство, або через незнання своє. Ці причини суб’єктивні, але є ще одна причина – об’єктивна. Не всі мають однакові стартові умови, тому що не всім так батьки напрацювали, як Івану Богослову чи Богородиці. А багатьом “напрацювали” так, що треба прикласти багато зусиль, аби відкотитися від тієї “яблуньки” батьківської, предківської, яблуньки безбожництва, – відпрацювати прокляття гріха. Що тягнеться “до третього – четвертого покоління тих, хто ненавидить Господа” (див. Вихід 20.5). Отже, декому порівняно легко дається містичний досвід, а на декому лежить прокляття до третього-четвертого коліна, і йому треба більше попрацювати. Це не означає, що йому взагалі закрита дорога, ні! Просто йому треба буде вдвічі більше працювати в порівнянні з тим, кому це дано легко. І відповідно й результат, досягнутий за період земного життя, буде значно скромніший. Просто через брак часу... Таким чином, спасіння (у тому числі і містичний досвід) відкрите для всіх, бо “кого Господь передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами” (див. Рим. 8.29). А кого передбачив? Та всіх, хто буде стукати! Тільки одному доведеться більше стукати, а іншому менше. Одному, так як Богородиці, треба буде принести в жертву лише горлицю і пару голубенят (природній і напрацьований мир душевний), а іншому треба принести і овна, і козла, та ще й не одного. Тому що одного ти можеш принести, а другий іще – козел Азазеля, тобто відпущення, і ти його мусиш “поганяти” по пустелі випробування не даючи йому “їсти”, – попостити, бо ти не можеш позбутися закону плоті так просто. Ось три причини, через які не всі побачать “Царство Боже, що прийшло воно в силі”, ще будучи тут на землі, не скуштувавши смерті фізичного тіла. Це несприятливі стартові умови, а також незнання, лінивство.

Теорія без практики – мертва, а практика без теорії – сліпа. І буває й так, що мають ревність до Божого, але не в розумі. І буває, що ніби й спалюють тіло своє, а любові не мають (виска), а отже і не будують вверх. Як каже апостол Павло в 1Кор. 13: Якщо я тіло своє віддам на спалення (це аскет – абсолютний, стовідсотковий), а любові не маю, – то даремно спалюю тіло! Тож формула нашого спасіння така: Возлюби, а для цього змирися, а отже прийми ближнього свого і обставини свого життя такими якими вони є, і живи за принципом: Роби, що належить, і хай буде, що буде, в повній надії на Господа та в щирому, самовідданому пошуку досконалої любові, постійно зростаючи в ній. Знав мету, знав шлях, змирився (точніше почав змирятися) і нікуди далі не пішов? – Так не можна! Тільки вперед – дорогу здолає той, хто йде!..

Отже, ми з’ясували причини, через які аскет може й не стати містиком. Але не буває містика, який би не пройшов шляхом аскези. Ви скажете: А як же Іван Богослов? Йому було дано відразу. Невже так і уникнув подвижництва?

Петро – це аскет, це шлях православ’я, шлях посту і молитви, власне аскези і смирення, який веде до любові, і не даремно Господь ввесь час запитує його: “Чи правильно йдеш?”, “Чи любиш Мене?” Бо якщо не любиш – то все, ягнята Господні пасти не будеш, овечки Господні пасти не будеш, навіть у собі, не кажучи вже про буквальне пастирство. Я зараз не кажу про Петра, як про апостола, як про символ нашого служіння зовнішнього. Ми зараз говоримо про внутрішні речі, і тут ці овечки – це смиренні думки наші, смиренні бажання наші. Щоб правильно пасти отару свою (точніше не свою, але Божу, бо ж сказано: “Хіба ви не знаєте, що ваше тіло – то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте, і ви не свої?” (1Кор. 6.19)), їх треба вести до любові, а якщо не любиш, то ти можеш їх “пасти”, і нікуди не привести. І вони з’їдять все що є на цій “паші” і повмирають з голоду. Тому Господь застерігає: будь правильним пастирем своїх овечок. Шукай любов, і все вище, і вище переганяй отару свою, зростай в любові. Господь тричі запитує: “Симоне, сину Йонин, – чи ти любиш Мене?” “Так, Господи, – відаєш Ти, що кохаю Тебе!” “Паси ягнята Мої!” “Симоне, сину Йонин, – чи ти любиш Мене?” “Так, Господи, – відаєш Ти, що кохаю Тебе!” “Паси вівці Мої!” Спочатку ягнята, а потім вівці – зростання. І третій раз питає – і знову вівці. Це не випадково. Отець – Син – Дух; Слово – віра – благодать; віра – надія – любов. Надія (здійснення віри) і благодать (плоди її) – для досконалих (овечки). “Чисте словесне молоко” – для ягнят. Але все – з любов’ю! З прагненням до любові...

Петро і Іван... Петро – аскет, який йде до містики; Іван – містик, приречений на аскезу. Ми знаємо, що особистості, які потрапили на сторінки Святого Письма, потрапили туди недаремно. Ми тут розглядаємо духовну символіку Святого Письма, але не відкидаємо буквальну історію там, де буква не протирічить Духові. Тому кажемо, що безперечно і буквально були ці апостоли, але за ними також стоїть і духовний зміст, так як власне і за кожним символом, за кожною історичною подією висвітленою у Писанні. Тож давайте тепер ми побачимо цих апостолів в собі, і зрозуміємо, що вони є присутніми в нас: і Петро в нас, і Іван в нас. Бо немає насправді, як правило, чорного або білого, є напівтони і в одному більше Петра, в другому більше Івана. Один можливо на сто відсотків Іван, а другий на сто відсотків Петро, але взагалі учнів маємо дванадцять – це символ повноти людської натури. (Один апостол, Юда Іскаріот відпав, – і одразу на його місце обирають іншого). Так от, від Петра до Івана – цілий спектр характерів, шляхів відповідно до характерів. І кожен з нас займає якусь з цих дванадцяти позицій. Петро – це ті, які ідуть (і насправді це – основна маса) цим суворим і ясним шляхом, шляхом посту і молитви на базі віри, яка від слухання слова Божого до любові. І постійно Господь нагадує їм про мету, про любов. Чому нагадує? А напевно тому, що ми постійно забуваємо про неї. Забуваємо, бо іще не є у полоні її, не водимі, і не занурилися в неї. “Ти (любов) уразила душу мою, і не може стерпіти серце моє полум’я Твого. Отож, оспівуючи Тебе, іду...”, – у захваті виголошує святий Іван Лествичник. Це рівень Івана Богослова, якому не треба уже нагадувати про любов... Сьогодні ми в пості, і не розуміємо, для чого ми постимо. А постимо ми для того, щоб здобути любов, бо ж кажемо слідом за Отцями нашими: Віддай плоть – прийми Дух. Дух любові в першу чергу, бо ми можемо тіло віддати на спалення, а Духа не прийняти, і буде біда чорна. Так от, Петро – це аскет, практик, подвижник. Це аскет, що йде до містики. Іван же – містик, приречений на аскезу...

Іван – це вже вершина, це вже містик, улюблений учень Христа, який чує як б’ється серце Ісуса, який має молитву серця, а отже і містичний досвід. Це вже в певному розумінні “людина Неба” – добровільний в’язень любові. Пам’ятаєте, як Петро та Іван біжать до гробу Ісуса? Вони біжать разом, але першим прибігає саме Іван! А ось іще: давайте відкриємо Євангелію від Івана, 21 розділ, і прочитаємо з 15-го вірша:

“Як вони вже поснідали, то Ісус промовляє до Симона (Симон перекладається як “Той, хто слухає”, – дослухається до Слова Божого, тобто шукає істину) Петра (Петро – “Камінь”, той хто має тверду віру): «Симоне, сину Йонин (Йона перекладається як “Голуб”, символ миру: духовне вчення смирення. Отже маємо: “Симоне, син Йони” – слухаючий, який є сином миру, тобто предком якого є мир. Тут “Йони” – це ті праведники, які напрацьовували це духовне сходження для всіх нас практично. І які не увійшли в воскресіння загальне. Згадайте, як в Посланні до євреїв, 11-й розділ, апостол Павло каже: “Бо не стане часу мені, щоб оповідати про Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла та про пророків…” і т.д. Апостол згадує тут всіх праведників починаючи від Авеля. Ці праведники напрацьовували мир для того, щоб Петро став Симоном, Петром, сином Йони. “І всі вони, одержавши засвідчення вірою (вони знали що робили) обітниці не прийняли (тобто вони не побачили, що прийшло Царство Небесне в силі загалом. Не в серці своєму – там, безперечно, побачили! – а історично, на всій землі загалом), бо Бог передбачив щось краще про нас (тому що ми повинні долучитися до них духовно, тому що ми повинні з ними разом воскреснути! Вони повинні воскреснути в наших серцях, тому що якби не було Йони, то Петро не воскрес би духовно. Якби батьком Петра був Юда, або Ірод, або фараон а не Йона, то не став би Петро Петром), – щоб вони не без нас досконалість одержали”. Ми разом з ними. Вони перші, а ми – за ними), – чи ти любиш Мене більше цих?» (Ти повинний бути ревним! Невже Господь хоче якогось поділення: чи Петро більше любить Господа, чи Іван Богослов? Та не може цього бути! Та й Іван має більший містичний досвід, він взагалі символізує собою любов. Але тебе повинна з’їдати ревність до цієї любові! Ти повинен більше працювати ніж інші щоб здобувати цю любов, от про що йдеться. Тому що іншим може це легше дається, а тобі важче, Петре. І ти повинен любити Мене “більше ніж інші”, працювати для здобуття любові більше ніж інші! Ти повинен пильнувати про любов більше, ніж інші...) Той каже Йому: «Так, Господи, – відаєш Ти, що кохаю Тебе!» Промовляє йому: «Паси ягнята Мої!» (Ягнята – це маленьке смирення, початок смирення. Ще воно кволе, ще воно п’є молочко і його треба ще оберігати, на руках носити. І ягнята і Петро – всередині нас!) І говорить йому Він вдруге: «Симоне, сину Йонин, – чи ти любиш Мене?» Той каже Йому: «Так, Господи, – відаєш Ти, що кохаю Тебе!» Промовляє йому: «Паси вівці Мої!» (Вівці – це вже більше смирення, доросле, його не треба вже на руках носити). Утретє Він каже йому: «Симоне, сину Йонин, – чи кохаєш Мене?» Засмутився Петро, що спитав його втретє: «Чи кохаєш Мене?» І він каже Йому: «Ти все відаєш, Господи, – відаєш Ти, що кохаю Тебе!» Промовляє до нього Ісус: «Паси вівці Мої!» (Тут – глибоке смирення, яке веде до водительства Духа! Отримаєш містичний досвід, але весь час будь смиренний, бо смирення шлях до цього досвіду. Головна мета – то любов, пам’ятай про це! Не любов без смирення, і не смирення без любові, але разом: смирення як шлях до любові. І кожен раз запитуй себе: чи люблю я Господа більше чим інші? Бо я є немічний! Бо я більш грішний, аніж вони. Бо я грішніший за усіх... Це для нас слова!

Боже, будь милостивий до мене грішного, бо я останній серед тут присутніх. Я немічний, я маленький, я грішний. Боже, прости мені… Прикладаймо зусилля! Я повинен приносити більші жертви ніж інші – на себе пальцем показуймо! Сьогодні, тут – це для нас слова Господні. І контролюймо, чи прикладаємо ми зусилля більші ніж інші, тому що ми найнедосконаліші, найгріховніші). Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли був ти молодший (духовно молодший), то ти сам підперізувався, і ходив, куди бажав (чим підперізувався? Правдою! А підперізуються для того, щоб зміцнитися. Ти сам підперізувався, ти ще керував собою сам. І я також пам’ятаю себе ще рік тому, коли я керував сам! Я молився про конкретні речі і казав: Господи, дай мені те, допоможи мені в тому… Відносився до Бога як до такої собі “золотої рибки”. Це означає, що я підперізувався сам, і це означає, що я був не у глибокій вірі. Це те саме, коли народ Ізраїля захотів собі царя (див. 1Цар. 8). Господь казав: навіщо вам цар? Я вам Цар, тільки молися “Нехай буде воля Твоя…” Я краще знаю що вам треба… Господь краще знає чи потрібна нам та хвороба, чи не потрібна, чи потрібна нам та проблема чи не потрібна. Як правило, коли для праведника Господь допускає якісь випробування, то вони нам потрібні, і ми їх заслужили, і вони є для нас тим “тренажером”, без якого ми ніколи не наростимо духовні м’язи, і не станемо воїнами Христовими. Так от, коли ти був молодий – ти підперізувався сам і ходив куди хотів, і Господь благословляв це, згадаймо: Господь помазує Саула на царство. Господь не пішов проти народу...) А коли постарієш, – свої руки (діла) простягнеш, і інший тебе підпереже, і поведе куди не захочеш” Цей “Інший” є Утішитель, Дух Святий, –Він тебе поведе куди не захочеш. Втім, хіба це я не хочу? Це “старий мій чоловік” не хоче, плоть моя не хоче. “А оце Він сказав, щоб зазначити, якою смертю той Бога прославить” Тут йдеться про смерть для гріха, бо ми повинні щодень розпинати гріх в собі разом з Христом, і щодень помирати для гріха разом із Ним. “Сказавши таке, Він говорить йому: «Іди за Мною!”

І ось з’являється Іван. “Обернувся Петро, та й ось бачить, що за ним слідкома йде той учень, якого любив Ісус, який на вечері до лоня Йому був схилився й спитав: «Хто, Господи, видасть Тебе?” Це Іван, але чому він ззаду йде? А йдеться тут про духовне діяння, про ту саму аскезу про яку ми сьогодні говоримо. Петро аскет, а Іван, щодо аскези, позаду. Тому що він вже містик, і він менше прикладає зусиль посту, молитви… Тому що його вухо вже на грудях Ісуса. У Івана зовсім інший метод боротьби. Пам’ятаєте, ми з вами розглядали порівняння Івана Колова про дерево молитовне і про звірів, які під деревом, і про людину-подвижника? Так от, Петро ще під деревом, хоча вже й вилазить на те “дерево”. Іван уже майже не воює під деревом, він високо на дереві, там більше воює, на тих висотах, на висотах молитви. Але це не означає, що він не помре для гріха, це не означає, що для нього незнаною буде аскеза (піст – стримання, і молитовні чування). Це не означає, що він буде догоджати череву, що він буде пустомовствувати і що він буде допускати в своєму серці гнів та роздратування. Хоча і це ще в ньому певною мірою є (втім, як і у Петра), але він цього мусить позбутися, бо не може бути містика який не був би аскетом. Просто в аскезі він позаду Петра, але випереджає його в містиці. Просто зусилля його трішки інші, але аскеза є й буде всеодно! І якщо в Петра відбувається боротьба іще з мислями, то в Івана уже з помислами. Іван більший ісихаст ніж Петро: Петро ще тільки приходить до ісихазму, Петро ще йде від розуму до серця. А Іван – вже від серця до розуму і плоті. Іван Богослов як аскет від Петра відстає, йде слідом за ним, та випереджає його як містик (пам’ятаєте? Бігли вони разом, але першим прибіг до гробу Іван?.. (див. Ів. 20.3–4)).

“Петро, як побачив того, говорить Ісусові: «Господи, – цей же що?” Я пощу, я йду шляхом прямим і суворим віри, шляхом аскези (тут аскеза – у вузькому смислі, як піст і молитовні чування) і смирення до досконалої любові, я працюю. А цей – ззаду! Я працюю з молитовником, а в нього навіть молитовника не має? Я воюю з пожаданнями, але я не бачу щоб він такі зусилля прикладав. Він що, так і залишиться? Так і не помре для гріха? “Промовляє до нього Ісус: «Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду, – то що до того тобі? Ти йди за Мною!” Пам’ятаєте, як Антоній Великий молився до Господа і казав: Чому, Господи, така різниця між людьми? Одному треба прикладати великі зусилля аскетичні, щоб досягти містичного досвіду, а другому нічого не треба, бо йому все дається. Один жонатий, а другий мусить бути монахом. Але вони йдуть до одної мети, і той може бути “в миру” і стати містиком, а інший може бути монахом – і не досягти його відкриття. Одному треба сто років щоб досягти спасіння, а цей молодим забирається, досягнувши в молоді літа досконалості. Той багатий, а той бідний: Авраам, Соломон, Давид – це все багаті люди, і вони мали містичний досвід; а іншому дай половину того, що вони мали, – і він піде в світ і не ввійде в Царство Боже. Йому треба щоб він нічого не мав, і лише тоді він отримає спасіння. Чому так? І Господь відповів Антонієві: «До себе дослухайся, Антонію!» На себе вважай, на себе дивися, – що ти дивишся на когось? Не дивися як іде Іван, а собі під ноги, щоб не спіткнутися. Не озирайся ні на кого! Апостол Павло в Посланні до римлян говорить: “Що ти судиш чужого раба? Він для пана свого стоїть або падає…” (див. Рим. 14.4). Цей раб встоїть, бо його Господь підніме, а ти краще піклуйся про те, щоб не давати спотикання братові своєму, тобто про себе піклуйся, щоб ти прийняв його таким, який він є і не спокушував його. І немає чого його судити, виймати йому смітинку з його ока: ти свою колоду вийми… На себе вважай, Антонію!

Це для нас слова. І Господь так само каже Петрові. Бо в Івана інший шлях, інша аскеза – він ісихаст вже від народження свого, а ти до ісихазму іще тільки мусиш дійти. Тобі іще треба “в’язати на землі” (див. Мф. 18.18), щоб Я допоміг тобі зв’язати на Небі. Ось тоді ти й розв’яжешся на землі, а потому і на Небі станеться “розв’язання”, тобто досягнеш цієї безпристрасності, досягнеш ісихазму. А Іванові не треба так зв’язувати на землі, він смирення з народження має, в кожного свій шлях. Не дивися ні на кого, але на себе, працюй над собою, і причому не очікуючи результату, а Христа ради. Просто звершуй течію життя, просто знайди цю річку смирення, яка веде до любові, тримай віру смиренну і пливи, не очікуючи результату. Ми це знаємо на власному досвіді: коли зазирати під кришечку чайника часто, то вода в ньому довше не закипить. І на духовному рівні діють ці закони. На себе вважаймо! Господь каже: він таким шляхом буде йти поки Я прийду. Я не сказав, що він не вмре для гріха, Я не сказав, що аскеза не для нього! Аскеза як очищення, як піст мусить бути, і він очищується, тільки в нього інший шлях.

“І це слово рознеслось було між братами, що той учень не вмре (для гріха)” От про що йдеться, що йому ніби так і благословлено: раз містик, то може і грішити... “Проте Ісус не сказав йому, що не вмре, а: «Якщо Я схотів, щоб він позостався, аж поки прийду ( тут – щоб Я більше очищував його, аніж він себе аскезою), – то що до того тобі?” Вмре, бо не може бути містика, який не був би аскетом, і він обов’язково пройде шлях очищення. Тільки кожен йде своїм шляхом. Пам’ятаймо про це, бо Петро та Іван – в нас, чи у більшій, чи в меншій мірі.

“Це той учень, що свідчить про це, що й це написав. І знаємо ми, що правдиве свідоцтво його!” Амінь. Слава Богу!

Отже, ми бачимо, що Петро аскет, який іде до містики, а Іван містик який приречений на аскезу. Без аскези неможливо бути. Але якби ми були Іванами, то в нас би була дещо інша аскеза, в нас вже була б боротьба з помислами, ми були б ісихастами і нам би не треба було прикладати таких великих власних, душевно-тілесних зусиль, як Петро. І в нас є від Петра трохи, і від Івана трохи, пам’ятаймо про це. Православ’я – містичне, православ’я завжди відрізнялось від західної традиції, яка є більш раціоналістичною. І відрізнялося саме своєю містичністю. Але немає містика без аскези, і тому в нас такий суворий, такий ясний шлях віри. На волю Божу, простягнімо руки і хай Інший підпереже нас! Амінь!



† † †

Протодиякон Олег Ведмеденко запрошує усіх, хто є небайдужим до справи свого спасіння, до БІБЛІЙНОЇ ШКОЛИ ДУХОВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ, заняття якої проводяться щонеділі о 15-30 у нижньому храмі Луцького Свято-Троїцького кафедрального собору.

Основна мета запропонованих слухачам лекцій – дослідження Слова Божого по духу: як форми (духовна символіка Святого Письма), так і змісту Писання (смирення, як шлях здобуття Сили Божої, вселенської енергії благодаті).

На заняттях ви можете придбати конспективні матеріали, аудіозаписи лекцій та проповідей протодиякона Олега, різноманітну духовну літературу.

Зібрання супроводжуються загальною молитвою та співом духовних пісень.

ВХІД ВІЛЬНИЙ! МИ ЧЕКАЄМО ВСІХ, ХТО ШУКАЄ ПРАВДИ БОЖОЇ.

Заочно-дистанційне навчання
здійснюється через мережу Інтернет та за допомогою листування.

НАПИШІТЬ НАМ, і ми надішлемо Вам інформацію як отримати поштою книги, конспекти лекцій та аудіозаписи лекцій і проповідей протодиякона Олега (живий звук безпосередньо з храму). У лист вкладіть порожній конверт із зворотною адресою.

Наша адреса: Протодиякону Олегу Ведмеденку, Біблійна школа духовного вдосконалення, а/с 18, Луцьк-21, Україна, 43021.

E-mail: vedm@pro.lutsk.ua

Інтернет-сайт Школи: www.vedmedenko.org




† † †

Біблійна школа протодиякона Олега Ведмеденка не має постійної фінансової підтримки від церковних або світських структур – наші програми благословляють своїми молитвами та коштами ті вірні, чиї серця відкрив для цього Господь.

Бажаючі підтримати справу відродження духовного вчення Христового власною пожертвою можуть зробити це за допомогою поштового переказу на адресу Біблійної школи (див. вище) з поміткою: “Пожертва”, або “Десятина”, або ж перерахувавши кошти на рахунок Волинської облдрукарні: (тел. /03322/ 4-10-38. Розр. рах. № 26002070073961 в Укрсоцбанку м. Луцька, Україна. МФО 303019. Ідент. код 02465973. Обов’язково з поміткою: “На друк книг протодиякона Олега Ведмеденка”).

МИ МОЛИМОСЯ ЗА ЖЕРТВОДАВЦІВ СПРАВИ БОГОПІЗНАННЯ ТА ЇХНІ СІМ’Ї ПОСТІЙНО.

“Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, – промовляє Господь Саваоф: чи Небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір?” (Книга пророка Малахії, 3 розділ, 10 вірш).



Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: