Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ ЛЕКЦІЇ:

Святе трудівництво. Метод священної молитви і уваги.

Лекція № 65

Лекція:
Продовжимо нашу працю. Це вже третя лекція буде, яка стосуватиметься святого трудівництва та методу священної молитви і уваги. Цього найсуворішого, найтяжчого, але і найпрямішого шляху до Неба, до богоєднання, до висот досконалості. Шляху православної Церкви, шляху східної християнської традиції.

Слова “аскетизм” (згідно з визначенням – моральний принцип, релігійно-містичне вчення, що полягає в поступовому, аж до крайнього, обмеженні фізичних потреб людини, у самозреченні й відмові її від життєвих благ та насолод з метою самовдосконалення, для досягнення повного богоєднання), “аскет” (людина, яка дотримується принципів аскетизму) та “аскеза” (спосіб життя, який відповідає вимогам аскетизму), походять від давньогрецького "асхео", що означає “обробка шкіри” ("асхоі" у Гомера – “шкіряний міх”). Це дуже символічно. Ми досліджували Святе Письмо і вже знаємо, що таке обробка шкіри. Читаючи Старий Заповіт, ми бачимо, що священики здирали шкури з жертовних тварин, і потім вони спалювались поза табором (див. Левит 16.27). Що таке “шкіра” в негативному розумінні? Це є наша звіряча, зовнішня сутність. Ім’я Ірод означає “Слава шкіри”, – от ця шкурна, зовнішня слава, а не внутрішня слава присутності Господньої. Не духовна слава, але прославлення шкурного, зовнішнього. Ми бачимо, що Іван Хреститель був підперезаний шкіряним поясом. А для того, щоб зробити шкіряний пояс, треба шкіру вичинити. І це нам говорить символічно про те, що Іван Хреститель був аскетом. Тому що не так важливо, яка в нього була одежа (йдеться ж не про моду буквальну!). Іван підперізується цим аскетизмом, а підперезатися означає – зміцнитися, читаємо: Іван зміцнюється аскезою!

Ми знаємо, як це відбувається. Я можу розповісти, як воно відбулося сьогодні зі мною. В якийсь момент я відчув розсіяність внутрішню – відчув, що плоть хоче взяти своє, і як православний (а отже, як аскет, бо шлях аскези і смирення, власне шлях послуху, – це і є шлях православ’я), я сказав йому ні. Просто пішов у ванну, і вилив на себе два відра холодної води, точно так, як і написано у моєму посібнику з молитовного діяння “Нехай буде воля Твоя…”, в останньому додатку. А закінчилось це чудовою молитвою, і прекрасним духовним станом. Тому що: “Кожного разу, коли ми говоримо собі “ні”, ми стаємо сильнішими…” (о. О. Мень), і та темрява, яка була, розвіялась, засяяло сонечко в моєму житті, і я ось стою, всіх вас люблю і відчуваю себе духовно, комфортно! Але я знаю, що знову прийде вечір, і прийде ніч, і знову буде пищати та плоть в мені, і вимагати свого. Ми так досліджували в Святому Письмі, що: “з вечора вони плачуть і вимагають їжі, а на ранок ховаються”, – і цей ранок ми повинні наближати, щоб він швидше настав. А настав він у мене буквально за п’ять хвилин після двох відер води, після “вичинки шкіри”, після аскези... Ось що є аскеза: “що зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі; і що розв’яжете на землі, те розв’яжеться і на небі” (див. Мф. 18.18). Ми мусимо розв’язатись від гріха, але для цього ми повинні прикласти зусилля: “Царство Боже зусиллями береться” (див. Мф. 11.12). Іван Хреститель, Ілля пророк підперезані були шкіряними поясами...

Згодом слово “аскезис” стало означати “гімнастичні вправи”, а ще пізніше у філософії – “досягнення чесноти шляхом вправ”, тобто зусиль. І апостол Павло вживає це слово саме в цих, сучасних йому значеннях – як “подвигу під час гімнастичних змагань”, та “подвигу духовного роблення (діяння)”.

Давайте відкриємо з вами Перше послання до коринтян, 9-й розділ, 24 – 27 вірші:

“Хіба ви не знаєте, що ті, хто на перегонах біжить, усі біжать, але нагороду приймає один? Біжіть так, щоб одержали ви! І кожен змагун від усього стримується; вони ж – щоб тлінний прийняти вінок, але ми – щоб нетлінний…” У цих віршах змальований православний шлях, це шлях Христа, це шлях християнський, бо не може бути містик без аскези. Кохані мої брати протестанти, які відкидають аскезу, прочитайте ці вірші! “Тож біжу я не так, немов непевне, борюся не так, немов би повітря б’ючи. Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним”. Читаймо Слово Боже, і пам’ятаймо, що: “Рід цей (який сидить в нас) не виходить інакше, як тільки від молитви і посту”, а молитва та піст і називаються одним словом – аскеза, тому що цим вичиняються наші духовні “шкіри”...

Аскеза – це визначальна особливість саме православ’я. Повторюю, я тут не є тим “куликом”, що вихваляє своє болото. Ні! Я кажу про речі реальні і цілком об’єктивні. Але я говорю тут про православ’я, яке ми, нажаль, на сьогодні майже втратили.

Колись пророк Божий Ілля молився й голосив: Господи, немає праведника, нема жодного! Усі шукають душу мою, щоб погубити, усі є ідолянами! Господь же йому відповідає на це: Не бійся, не турбуйся, Я залишив сім тисяч праведників для Ізраїля (див. 3Цар. 19.10, 18; Рим. 11.2–4)!.. І сьогодні є, живий іще Остаток праведний, але, нажаль, в масі своїй ми таки майже втратили православ’я. Більше того! Загалом ми навіть не знаємо, в чому ж суть православ’я…

Про аскезу, як визначальну особливість православ’я, гарно сказав у своїй праці “Здобуття Духа Святого в шляхах давньої Русі” відомий богослов І. Концевич. Я прочитаю цитату з цієї книжечки: “Християнські релігії відносяться до аскетики не однаково. Католицька церква дивиться на неї, як на таке, що є обов’язковим лише для чернецтва, а для мирян – як надмірність. Протестантство ж – просто відкидає аскетизм. А православ’я вчить, що аскетизм, хоча й в різних ступенях та формах, але є обов’язковим для всіх християн без винятку. Згідно з вищенаведеним словом Спасителя, Який вимагає від Своїх послідовників докладання зусиль...” Пам’ятаєте, “Царство Боже зусиллями береться” (див. Мф. 11.12)?!

Минулого разу ми досліджували з вами цей момент на прикладі Євангелії від Івана (Ів. 21, 15–24), там де йдуть разом Петро-аскет та Іван-містик. І ми побачили, що може бути аскет, який ніколи не стане містиком, але не може бути містика, який не пройде тою чи іншою мірою шляху аскези. І чим вища ця міра, тим швидше ми досягнемо містичного досвіду. “Поправді, поправді кажу вам: дехто з о-тут приявних смерті не скуштує, поки не побачить Царства Божого, що прийшло воно в силі” (див. Мк. 9.1). І ці “дехто” – будуть аскети! Це будуть ті, хто прикладатиме подвійні зусилля, хто не дасть собі лінуватися, хто “віддасть плоть, і прийме дух”, як вчать святі Отці.

Давайте розглянемо християнство як ідею любові, тому що ми бачимо, що таки різняться шляхи християн. Чи, може, ми будемо надимати по-фарисейськи щоки і кидатися з котрогось “наріжника храму”? Наприклад, з православного “наріжника” – розбиватися об землю, твердячи: лише православні спасуться, а протестанти ні, і католики ні, і кришнаїти ні?! Колись я запитав про це патріарха Філарета: чи спасуться протестанти? Тому що така ортодоксальна точка зору має місце у православ’ї. Святійший владика мені відповів: – Ви ж семінарію закінчували, отець Олег? – Закінчував, – відповідаю. – Тоді ви повинні знати, що спасіння дається Господом по вірі, бо сказано: “Вірою спасетесь”. Протестанти мають віру? – Мають, – кажу. – Мають, значить спасуться!

Коли ми говоримо про різні релігійні деномінації, то насправді йдеться лише про окремі стежки, які тою чи іншою мірою наближаються до стратегічного шляху Христового, ідучи насправді паралельно, в одному напрямку із ним. Бо маємо шлях Христа, який є основою, базою, точкою відправною. Так от, база і мета – однакові для всіх! База – це віра, яка від Слова Божого, і ми всі тримаємо Святе Письмо у руках. Мета ж – це Царство Боже, а Бог є любов, тобто – Царство досконалої Любові, спасіння, життя вічне… Отже, початок і вершина (не кінець, бо кінця немає – богопізнання вічне) шляху однакові для всіх, а от сам шлях – дещо різниться, причому не стратегічно, але тактично. Стратегічно напрям той самий – християнський: шлях від віри через надію до любові. А от період зростання в надії – трохи різний...

Християнство, як реалізація ідеї любові, – це генеральний, стратегічний шлях людства, взагалі шлях усього творіння. Християнство насправді не релігія (або, якщо хочете, це надрелігія). Християнство – це стан душі, це спосіб життя! І в цьому контексті ми бачимо, що існують тисячі релігійних стежинок (“релігія” від латинського “ре” – відновлюю, та “ліга” – зв’язок: відновлення втраченого в Адамі зв’язку із Богом). Православ’я, католицизм, конфуціанство, кришнаїти… Вони є лише стежками, бо для усіх них існують, обов’язково, основа – фундамент; генеральний шлях; та кінцева мета – досягнення Любові. Ці стежки являються методами, це є власне тактичні шляхи подолання генерального, стратегічного шляху. Це так би мовити приватні стежки, які тією чи іншою мірою наближаються до основного шляху – смирення, – бо смирення і є істинним, єдиним шляхом спасіння! Істинне православ’я, яке, як ми читаємо у святих Отців, завжди ісповідувало послух (тобто глибоке смирення та аскезу), – було таки найближче до ідеалу, хоча, повторюся, нині ми й втратили його. Але все ж бачимо з творів отців Церкви, що всі вони стояли на одному – смирення, смирення, і ще раз смирення!

Смирення – це є шлях. До смирення ж можна прийти лише через досвід. Смирення – це власне і є надія, яка вища за віру, адже ж “і біси вірять, але тремтять”:

“Бо коли б Ти жертви побажав – приніс би я: всепалення Ти не бажаєш.

Жертва Богові – дух сокрушенний
(покора волі Божій), серцем скорботним (покаянним) і смиренним Ти не погорджуєш.

Ущаслив, Господи, благоволінням Твоїм Сіон
(Церкву Свою), і нехай збудуються [ці] стіни Єрусалимські (стіни Закону Божого – “духовного вчення смирення, що мислено приймається достойними в комору душі” (див. “Лествицю” преп. Івана Лествичника): стіни правдивої надії, яка являє собою практичне зростання у смиренні!). Т

оді буде угодна Тобі жертва правди, приношення і всепалення: Тоді покладуть на Жертівник Твій тельців (життя наше очищене)…” (Пс. 50(51).18–21).

Надія вища за віру, любов вища за надію. Віра, надія, любов – три в одно, і найвища серед них – то любов, – навчає апостол. Смирення необхідно відчути серцем, бо воно є насправді духовним відчуттям. Хто цього “меду” не їв, то для нього смирення буде порожнім звуком. Тому що теоретично смирення – це прийняти ближнього свого таким, який він є, і обставини свого життя такими, якими вони є. Але це треба відчути! Коли є реальна загроза твоєму життю, чи твоєму здоров’ю, чи твоєму матеріальному достатку; коли виникають серйозні проблеми в сім’ї, на роботі... Проблеми, повторюю, не теоретичні, але реальні! І от якщо у відповідь на них ти змиряєшся, якщо повністю віддаєшся на волю Божу, занурюєшся в Йордан абсолютної надії, яка по вірі, і пливеш, – то тоді у тебе й з’являється духовне відчуття смирення... І приходить час – воно стає для тебе усе більш знайомим, а потім ти вже не можеш інакше! Потім ти уже відчуваєш тривогу, якщо це відчуття повної віддачі на волю Божу з якоїсь причини зникає в тобі.

Це відчуття можна порівняти з тим, як у дитинстві, коли гойдався на гойдалці, було відчуття польоту, або коли пливеш по річці на спині... Це треба відчути: на волю Божу, я нічого не знаю! Завтрашній день не мій, а мій – цей день, і то не весь. Ось ця секунда моя, а наступна – хто його знає... Ми нічого не знаємо, нам і знати не потрібно! Тоді легко жити, коли: нічого не знаю! Нехай буде воля Твоя, Господи! Не знаю, і не хочу знати, – я живу сьогоднішнім днем. І я знаю: якщо я так буду жити, то Ти не залишиш мене! Повна віддача, відчуття повного захисту… Преподобний Іван Лествичник у своїй праці “Лествиця”, слово 25, параграф 41 говорить: “Смирення – це духовне вчення Христове, що мислено приймається достойними в комору душі. Словами чуттєвими його неможливо висловити”. Хто не куштував, той не зрозуміє.

Отже, нам відкрилася довершена форма вчення Христового, а тепер використовуймо її в своєму житті, і в проповіді вчення Господнього. Вчення Христове полягає в одному слові – Возлюби! Возлюби, а для цього змирися, а отже прийми ближнього свого і обставини свого життя такими, якими вони є. І живи за принципом (постійно зростаючи в досконалій любові): роби що належить, і хай буде на все воля Божа. Прошу дуже, тут все: і Альфа, і Омега! Це і є той шлях, який вказав нам Христос.

Тепер визначмо “формулу” православ’я. Вона фактично однакова з попередньою, але є більш жорсткою, вона передбачає більші зусилля саме Петра. Отже, формула православ’я буде мати такий вигляд: смирення плюс аскеза (в православ’ї це іще називається “послух”), в постійному самовідданому прагненні любові – в розпалюванні в собі цього благодатного вогню аж до досягнення рівня серафима полум’яного, який уже не падає!..

“Пильнуйте про любов” (див. 1Кор. 14.1), – навчає апостол. Це є сходження во ім’я любові, це є сходження Христа ради. Не заради грошей, слави, не про людське око, а “просто так”: люблю просто тому, що люблю! Насправді маючи віру абсолютну, безсумнівну, та повну надію на Господа. Робити діла милосердя Христа ради, і старатись, щоб ніхто навіть і не знав, що ти робиш. Не на показ. Зростати в богопізнанні – і не кричати про це, як каже Григорій Богослов: говори тоді, коли маєш щось краще, аніж мовчання. Віддай плоть і прийми дух, – навчають отці Церкви. Не їж досита, – вчить Серафим Саровський, – залиши місце для Духа Святого. Розумій, що ти можеш за секунду втратити те, що напрацьовував тиждень, просто через власне пустомовство, просто відкривши рота... Антоній Великий каже: “Ніщо так не вгашає дух, як пустомовство”. От чому, коли ми покладаємо на себе хресне знамення, то ми хрестимося з права наліво а не з ліва направо. Православ’я – містичне! У нас ніби присутня у грудях невидима “шторка”, яка прикриває наше серце. Як би ми її відкривали? З ліва на право. А закривали б? З права наліво! Правда? Католики в цьому плані більш відкриті. Православ’я ніби закриває цю “шторку”, бо воно більш містичне, більш утаємничене. Воно в “мороці” – у тому мороці, в який входив Мойсей. У тому мороці, який є мороком для оточуючих, хоча насправді для подвижника віри цей морок є світлом. Для нього він є досвідом Божественної реальності, а містичний він лише для зовнішніх.

Православ’я є містичним, і коли людина входить в цю безмовність богоспоглядання, то навіть простий сміх, чи навіть голосне служіння в храмі, за словом святого Макарія Єгипетського, є уже непристойним лементуванням. Він так казав, що коли в храмі йде молитва, то необхідно тихо молитися, тихенько виголошувати єктенії, а не так щоб панікадила гойдались. Тихо, містично, з сльозами розчулення на очах, тому що це таїнство, і ти повинен торкатися цих речей благоговійно. І торкнувшись, ввійшовши в той “морок”, ти мовчиш, тому що: що ти можеш сказати? У тебе не вистачить ніяких слів. І ти стараєшся зберегти в собі той стан, щоб борони Боже не “розплескати” те, що опинилося в руках твоїх: православ’я – більш приховане.

Отже, істинне православ’я – це шлях “Христа ради”. І лише таке сходження – Христа ради; лише таке діяння – Христа ради, може дати плід довершений! Давайте прочитаємо, що говорить преподобний старець, отець Серафим Саровський, у відомій своїй бесіді з Миколою Мотовиловим, яку ми знаємо під назвою “Про мету християнського життя”:

“Молитва, піст, чування й такі інші діяння християнські, – які б вони не були гарні самі по собі, – однак не в робленні лише їх полягає мета християнського життя. Хоча вони й слугують необхідними засобами для досягнення її. Істинна ж мета життя нашого християнського полягає в здобутті Духа Святого Божого. Піст же, і чування, і молитва, і милостиня та всяке інше Христа ради роблене добре діло є [лише] засобом для здобуття Духа Святого Божого. Зауважте батеньку, що лише тільки ради Христа зроблена справа дає нам плоди Святого Духа. Усе ж, що не заради Христа робиться, хоча й добре воно, нагороди в житті майбутнього віку нам не подає, та й у теперішньому житті благодаті Божої також не дає. Ось чому Господь Ісус Христос сказав: «Хто не збирає зо Мною, той розкидає…» (див. Мф. 12.30)”.

Ми бачимо, що насправді закон старозавітній був лише провідником до Христа, до цього стану служіння Христа ради. І тому ми кажемо, що християнство підблагодатне, а старозавітна Церква – підзаконна, під клятвою.

Смирення і любов – це є альфа та омега, початок та кінець, і ми бачимо, що шлях від смирення до любові – це і є шлях істинного християнина, шлях духовного роблення, шлях принесення жертв духовних, “пахощів любих для Господа” – принесення жертв милосердя й богопізнання саме Христа ради. Чому “Христа ради”? Тому що ради Христа це, як сказано вище, не для себе, не про людське око! Адже можна робити добро й про людське око. Людина може робити добро – і це таки буде добром, а не злом, – але робити так, щоб її бачили, знали, вихваляли… І ось вона уже й отримує нагороду свою, але нагороду не Небесну, а земну! Славу не Божу, але людську. Тільки Христа ради, тільки віддаючись як Христос, нічого не очікуючи для себе, можна здобути нагороду Небесну! Людина може зовнішньо жити морально (не вбивати, не красти, не чинити перелюбу…), але чинити усі ці гріхи внутрішньо, духовно, і потрапити в пекло після виходу з біологічного тіла. Людина може робити справи добра й не отримати нагороди, тому що не мала життя Христа ради.

Любов альтруїстична за своєю природою, любов віддає: “Блаженніше давати, аніж брати” (див. Дії 20.35). Христос з’являється в образі Агнця смиренного, який приносить Сам Себе в жертву і досягає любові жертовної – найвищого рівня любові. Отже, смирення і любов, як альфа і омега – суть два в одному. Смирення без сходження, без прагнення до любові не може існувати (це ніби дорога без мети, дорога в нікуди), і перероджується в просту підзаконну покору; так само й любов – неможлива без смирення, інакше вона все більше і більше охолоджуватиметься і в решті решт перетвориться на підзаконний страх. Христос каже: “Я Альфа і Омега, Початок і Кінець” (див. Об 21.6). І як Господь єдиний, так і смирення, і любов єдині, вони-то і визначають оте вічне сходження Христа ради. Вічне, бо любов, як і Бог, безмежна.

Динаміка вдосконалення – як вона виглядає? Ми розрізняємо три рівні досконалості: беззаконний/ стан людини, підзаконний і підблагодатнийїї стан. Що ми маємо в стані беззаконному? Це стан гордості і злоби (злості). Коли ж людина з беззаконного стану підіймається вище, до стану підзаконного, то гордість змінюється на покору, а злоба на страх Божий. А потім – вищий стан, стан підблагодатний, і тут покора перетворюється на смирення, а страх Божий, що є початком мудрості, на любов: це вершина мудрості Господньої. Отже, маємо три стани:

а) беззаконний – гордість і злоба;

б) підзаконний – покора й страх Божий;

в) підблагодатний – смирення й любов.

Тож, борони Боже нас від холодного серця, сухих очей та потьмарення розуму! Бо розум повинен, занурившись в серце, перебуваючи в ньому, бути сторожем помислів наших. І як тільки приражається якийсь помисел гріховний – відразу переключати увагу душі й, що найважливіше, серця на молитву. Ми з вами уже дослідили що таке помисли, і що суть найефективнішого методу боротьби за богоспоглядання, за містичний досвід – це є метод священної молитви та уваги: боротьба з помислами, очищення серця, очищення розуму на рівні помислів. “Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога” (див. Мф. 5.8).

От ми й підійшли з вами до молитви. Суть методу ісихазму полягає в тому, що коли з’являється помисел гріховний, то переключати увагу з нього на молитву. Пам’ятаєте, ми прослідкували динаміку розвитку гріха? Спочатку з’являється помисел, потім погодження, і врешті здійснення гріха. Так от, щоби увага не концентрувалась на помислі гріховному, а отже щоби знищення гріха відбулося іще на цьому, безпечному етапі, – її треба переключити на молитву, на зв’язок із Богом! Чому? Тому що молитва відкриває шлях доступу благодаті, а благодать дає блаженство й насолоду!

Я думаю, що всі тією чи іншою мірою торкалися цієї насолоди духовної, мали досвід якщо не духовного відчуття, то хоча б духовного осяяння, коли серце зігрілось і тепло до Бога взиває. І тут, в цьому храмі, на літургії, як правило більшість присутніх стоять зі сльозами розчулення на очах, отримуючи містичний досвід молитви серця, і маючи від цього духовну насолоду. Тому що зв’язок з Богом – це є воістину невимовна насолода, яку неможливо передати словами, її треба відчути... Так от, справжня молитва – це є невимовна насолода, а ми ж і створені для блаженства з Богом, тобто для насолоди!

Ми колись говорили вже на цю тему, що в більшості своїй люди кажуть: Боже, як же ж так, іти шляхом аскези, то мені відмовитися від смачної їжі, від тілесних задоволень, від розваг, відмовитись від насолоди? Це неправильно, так я буду нещасним!.. Так і є, бо якщо ти відмовишся від насолоди тілесної, але при цьому не здобудеш насолоди духовної, то ти будеш найнещаснішим з людей! Так вчать отці Церкви, так вчить і Феофан Затворник, що той, хто є аскетом, є подвижником, та не здобув молитви серця, – то він є найнещасніший з людей. Тому що він і земної насолоди себе позбавив, і небесної не зазнав. Це не є правильно, бо Господь хоче щоб ми були щасливі, щоб ми були блаженні. Господь хоче, щоб ми насолоджувались життям, Він створив нас для насолоди, а не для страждань. Страждання – це тимчасовий період “пологів”, які проминуть і забудуться. І наше духовне зростання, яке передбачає відмову від ваблення плоті та чуттєвих насолод, не означає відмови від насолод взагалі! Аскеза – це поступовий шлях заміщення однієї насолоди іншою, тілесної духовною! І кожен з вас перебував, хай навіть долю секунди, в цьому стані, коли тілесне тебе не цікавить, а цікавить лише духовне, і ти розумієш, що то є найвище. А хто має молитву серця, то тому мені немає потреби взагалі нічого пояснювати, бо вони розуміють, що в стані духовного екстазу, в стані потужної молитви не до тілесних насолод. Тому що цей стан є вищим над усе, і в порівнянні з тим сурогатом тілесної насолоди є просто незрівнянним!..

Так от, шлях аскези – це шлях віддачі плоті та прийняття Духа, шлях поступового переходу від зовнішнього до внутрішнього, від життя в плоті до життя в дусі. Шлях зростання в насолоді духовній. Так хоче, і так передбачив Господь для нас! Ісихазм – це переключення уваги з насолоди плотської на насолоду духовну. Тому я й кажу, що найкращий метод боротьби з прираженнями гріха – це переключення уваги саме на молитву, а не на якусь альтернативну насолоду плотську, яку ми використовували б як замінник. Ідімо справжнім шляхом!

Згідно з вченням Церкви молитва буває трояка: молитва уст, молитва розуму, молитва серця. Ми з вами вже говорили про молитву, але сьогодні я знову торкнуся цих речей, бо сьогодні у нас багато нових людей, і необхідно щоб і для них це теж було зрозуміло й прийнятно. Отже, молитва буває: молитвою уст, розуму та серця – це є три основні її види. Але якщо розглянути більш детально, то їх є п’ять, згідно вчення святого Никодима Святогорця (див. відому працю його “Невидима борня”). Ці п’ять видів молитви цілком вписуються в три: уст, розуму й серця.

1. Словесна молитва, або молитва уст.

2. Розумова (мислена) молитва, або молитва розуму.

3. Сердечна молитва, або молитва серця.

І Никодим Святогорець навчає:

“В першому випадку молитва буває тільки словесна, і вона зовсім не є молитвою…

Так от, якщо ми прийшли до храму і молимося словами, а серце наше закрите, а розум наш на базарі, на городі, на дачі… то це не є молитва! Ми з таким же успіхом могли б записати свої прохання на магнітофон, поставити його перед іконою, увімкнути й спокійно йти собі по своїх справах. Абсолютно той самий ефект, тому що така молитва “зовсім не є молитвою”. Адже молитва – це зв’язок між людиною і Богом. А в молитві уст немає ніякого зв’язку з Богом, це є просте механічне потрясіння повітря.

“У другому випадку з словесною з’єднується й молитва розумова. І це є молитва недосконала, неповна…”

Така молитва називається іще напівмолитвою. Дехто все життя прожив, і досяг лише цієї, неповної напівмолитви. Йому вдалося стоячи у храмі під час літургії не думати вже про земне, але про Боже. Це не є іще молитва справжня, повна, а він гордиться: Я тут завжди думаю тільки про Бога! А пишатися, виявляється, немає чим, тому що ця молитва є неповна, напівмолитва.

“Повна та справжня молитва є тоді, коли зі словом молитовним і молитовною думкою з’єднується й молитовне відчуття…”

Це те, про що говорить Іван Лествичник, що той, хто має духовне розуміння, обов’язково повинен мати й духовне відчуття. Чи є воно в тобі, чи немає – але ти повинен шукати його, бо воно мусить в тебе з’явитись! Коли в тебе немає цього відчуття, то значить і молитви ще не маєш ти, а отже не маєш ні містичного зв’язку з Богом, ні духовного досвіду. І Серафим Саровський зазначає, що ознакою присутності Духа Святого, ознакою власне молитви є сльози розчулення на очах. Так от, з усього видно, що смирення й молитва – суть слова-синоніми! Чому? Тому що лише молитва, з’єднуючи нас з Божеством, народжує духовне відчуття розчулення, зворушення сердечного; і лише смирення відкриває в нас цей молитовний канал благодаті Божої, бо ж “Господь противиться гордим, а смиренним дає благодать”. Правдива молитва може бути лише смиренною! А смиренна молитва, або ж молитва смирення (як не називай) – це і є двері в Царство Благодаті, двері до Бога! І коли ми в цьому смиренні – тоді ми відкриті перед Господом, і ми відчуваємо присутність Духа Святого, або інакше “бачимо славу Господню”. Ми відчуваємо це все духовно, і це відчуття є тихим, ніжним відчуттям розчулення, зворушення внутрішнього. Це на перших початках, а потім воно розростається, охоплюючи усе єство, і це вже не ледь відчутний, але бурхливий стан захвату, стан водоспаду духовної насолоди – “глас труби архангельської”! А починається усе з тихого розчулення...

Отже, справжня молитва є тоді, коли зі словом молитовним і молитовною думкою поєднується й молитовне відчуття. Як каже Феофан Затворник: “Коли серце зігрілось, і тепло до Бога промовляє”. І той же святитель Феофан навчає, що коли цього немає, то ми даремно простояли літургію, бо ми сюди прийшли порожні, і уходимо також порожніми. Ми повинні обов’язково досягати під час літургії стану розчулення, щоб серце наше зігрілось, і це тепло щирої молитви почало до Бога взивати, і від Бога ж тепло благодаті отримувати: “Твоє, від Твоїх, Тобі приносимо…” Якщо цього немає, то його треба шукати: є воно в тобі, чи нема – воно в тобі повинно бути!

Святий Макарій Єгипетський говорить, що ти повинен прикладати зусилля для того, щоб здобути молитву. Хай в тебе поки що є лише молитва розуму, чи навіть уст, – це вже добре, весь час молися так! Стукай, бо хто стукає тому відкривають, і прийде час – Господь, бачачи твої зусилля, дасть тобі нарешті молитву! Тому що і молитва, і смирення – все це зусиллями напрацьовується, досвідом практичним щирої молитви. Частота народжує чистоту, кількість переходить в якість. Дорогу здолає той, хто йде! “Благословен, хто йде в ім’я Господнє”.

“Буває що з благодаті Божої й сама сердечна молитва. І це є молитва серця, яка Духом Святим твориться в ньому. Той, хто молиться, усвідомлює (відчуває) її, але не творить, а вона [сама] в ньому твориться…”

Ми повинні прагнути цього досягти, ми повинні мати самодіючу, чисту, самостійну молитву серця.

“Така молитва є надбанням досконалості…”!

Ми повинні постійно й наполегливо шукати в собі цей стрижень молитовний, і тоді де б ти не був – у серці твоєму твориться безупинна молитва, і все, що тільки робиш, – робиш на славу Божу. А слава й присутність Божества – це також слова-синоніми. Тож робімо усе, аби досягти цього досконалого стану! Будьмо досконалі, як досконалий Отець наш Небесний: “Будьте досконалі”, – закликає нас Господь (див. Мф. 9.48). “Будьте досконалі”, – читаємо ми і в Посланні апостола Якова: “Щоб ви досконалі та бездоганні були, і недостачі ні в чому не мали” (1.4). Також і в Посланні апостола Павла до колосян: “Щоб ви досконалі були, та наповнені всякою Божою волею” (4.12).

Отже, як бачимо, існують певні етапи молитовного зростання:

1. Молитва уст. (Вона ще насправді і не молитва, ще не зв’язок з Богом).

2. Молитва уст плюс молитва розуму. (Ця молитва – недосконала, неповна молитва, але тут уже розум зосереджений на Божому).

3. Молитва уст плюс молитва розуму плюс молитва серця. (Сердечне тепло, сердечне відчуття… Ось це уже справжня молитва!).

Подвижник, піднімаючись в молитві до висот досконалості, може досягти стану, коли молитва серця залишається в людині уже самостійно, і не потрібно обов’язкової молитви уст, а згодом і молитви розуму. Це – четвертий рівень. І цього ми мусимо прагнути досягати, хоча це й не просто. Говорить Ісак Сірійський, що чистої молитви серця і відкриттів містичних досягають один з тисячі подвижників, а вище – лише один з десяти тисяч. Ми повинні прагнути досягати найвищих відкриттів не боячись невдач, бо “хто стукає, тому відкривають”. І необов’язково, що ми досягнемо постійної, самостійної молитви серця, але досягнімо хоча б непостійної. Щоб коли прийшов до храму – то й пішла молитва; щоб коли став перед іконою – пішла молитва; щоб коли взяв чотки в руки – і пішла молитва… Досягаймо хоча б цього, бо це вже двері! А тоді просто нам треба буде частіше ставати на молитву. І чим частіше ми будемо ставати на молитву, чим частіше ми будемо з Богом, тим більше будемо отримувати й благодаті. Досягаймо хоча б цього! А якщо досягнемо, то згодом можливо і станемо “одним з тисячі” – тим, хто має постійну, самодіючу, чисту молитву серця: тобто де б ми не були і щоб не робили, а молитва з серця лине... Це для нас, і ми не можемо цього досягти лише через недбальство та лінивство наше!

“Один з тисячі подвижників приходить в чисту молитву”, – стверджує святий Ісак Сирійський. Тобто це з тих, які вправляються в пості й молитві... Ми всі православні тією чи іншою мірою є подвижниками. Ми молимося, маємо чотири пости протягом року, але чи всі досягаємо цього містичного досвіду? Далеко не всі! Чому? Тому що не прикладаємо зусиль необхідних, а отже й недбало робимо цю справу – справу очищення, вичинки звірячої “шкіри” нашої, справу спасіння. Не працюємо – тому й не досягаємо! А якщо будемо ревно, завзято працювати – тоді досягнемо обов’язково і постійної, і самостійної молитви серця. Досягнемо і вищих, надприродних духовних станів, екстазів та осяянь. Здобудемо “мирний дух” та вступимо в іншу, містичну область буття. Станемо “небесними людьми”, залишаючись “земними ангелами”. Отримаємо всі дари Духа Святого… коли будемо достойні.

Господь усе приготував для нас, і нам залишається лише прийняти це вірою – працювати, зусиллями здобувати Царство Боже й не бути літеплими, байдужими щодо справи нашого спасіння. О, якби то ми були такими ж ревними стосовно успішності нашої духовної, як ми є ревні коли мова йде про успішність матеріальну! Коли Серафим Саровський відповідав на запитання: чому немає сьогодні такої кількості досконалих християн, як це було в перші часи, в часи аскетів-пустельників, то він відказав: через недбальство наше! І недбальство у першу чергу стосовно самих зусиль молитовних, стосовно молитовного подвигу. Пам’ятаєте, як говорить Господь: “Отож, коли ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, – скільки ж більше Небесний Отець подасть Духа Святого всім тим, хто проситиме в Нього?” (Лк. 11.13). В Євангелії також сказано: Просіть, і дасться вам” (Мф. 7.7); “Кожен бо, хто просить, одержує” (Мф. 7.8); “Без Мене ж ви нічого чинити не можете” (Ів. 15.5); “У Мені (в молитві) перебувайте – а Я у вас (благодаттю Своєю)!.. Хто перебуває в Мені, а Я в ньому, – той плід приносить щедро” (Ів. 15.4–5); “Вчиню, коли будь-що проситимете в Моє Ім’я” (Ів. 14.14)! Та ми не просимо, не зростаємо в молитві, не йдемо, бажаючи мати усе відразу й без зусиль, просто так. Але ж “Господь осміяним не Буває”, і сказано в Писанні: “Ви не маєте, бо не просите” (Як. 4.2)! Тож дай нам Боже, щоби по безмежній благодаті Його, та завдяки наполегливій праці нашій – святому трудівництву послуху православного (подвигу смирення й аскези: смирення, посту та чувань молитовних), – наші молитви уст, розуму й серця злилися в єдину.

Втім, як ми уже зазначили, в молитовному діянні можна піднятися й вище об’єднаної молитви уст, розуму та серця, і тоді молитва наша може стати:

4. Постійна самостійна молитва серця.

Коли вже уста мовчать, а молимося лише розумом і серцем, а потім і мислена молитва відходить. Коли ми не молимося уже конкретними словами подумки, але молитва йде на підсвідомому рівні, на рівні інтуїтивному, сердечному повністю. Серце є органом найвищого пізнання, і ця молитва, яка твориться в серці, вона є самостійною, і вона вже не від нас. Просто серце відкрите і Дух Святий грає на струнах серця нашого…

А коли самостійна молитва серця стає постійною, безперервною, то такий стан молитовний веде до найвищого ступеня молитовного досвіду – до богоспоглядання. Це стан споглядання Божества, стан постійного відчуття присутності, бачення слави Божої, стан предстояння та ходіння перед Богом, стан постійної екстази, захвату молитовного:

5. Молитовне споглядання.

Цього досягає один з десяти тисяч подвижників. Це “дехто з о-тут приявних”. Тут мова про духовний стан, про той постійний духовний екстаз, в якому перебував Серафим Саровський три роки. Тисячу днів і ночей простоявши з піднятими руками на камені в дощ, спеку, сніг, мороз, в день і в ночі, фактично не приймаючи їжі. Йому не була потрібна енергія груба, фізична, бо він споживав енергію високу. І це напевне лише один з багатьох десятків тисяч тих, хто справді працює, досягає такого стану. Але це і для нас з вами, просто ми не працюємо, ми сіли і починаємо судити: ох, який важкий той шлях! Господь каже: йди, йди і Я тобі все дам! Йди, не бійся! – Але ти боїшся… Твоя лінь вгашає віру твою. Та ти скинь її, струси як сон з очей! Ти повір і просто йди, і Господь буде тебе нести, і ти будеш отримувати таке, що воно в порівнянні з тим від чого ти боїшся відмовитися зараз, різниться як небо від землі! Господь таке багатство передбачив для нас, “що око не бачило, вухо не чуло і на розум людині не спадало”, тільки треба йти! Давайте, хай цей Великий Піст 2003 року не буде для нас безплідним, хай для більшості з нас стане він переломним моментом в житті, хай прямо з сьогоднішнього дня ми станемо з вами аскетами, справді православними, які шляхом смирення і аскези, шляхом послуху волі Божій здобувають Царство Боже!

Отже, молитовне споглядання, молитовне предстояння перед Богом – це коли ти стоїш на молитві як Серафим Саровський. Ходіння ж – це коли де б ти не був, куди б не йшов, а ти в духовній екстазі. Никодим Святогорець говорить такими словами:

“Буває ще молитва, яку називають предстоянням перед Богом. Коли молитвеник, весь зосередившись усередину серця, мислено споглядає Бога присутнім в собі…”

Ось він, вищий щабель, апогей молитви серця!

“Хто довго і належним чином молиться, у того такий стан усе частіше й частіше буде повторюватись. Нарешті такий стан може стати постійним, і тоді він називається ходінням перед Богом, і є безнастанна молитва…”

Як сказано в псалмі 15-му, 8-й вірш: “Уявляю я Господа перед собою постійно, бо він по правиці моїй, – і я не буду захитаний!”

“Молитва, що з серця вихоплюється, як стріла блискавична – миттєво проходить небеса, і являється перед престолом Всевишнього Бога…”

Ось чому так важлива молитва серця! От чому до людей, які мають молитву серця, часто звертаються брати по вірі: помолися за мене! Тому що його молитва, як блискавка, досягає Небес; тому що в нього є постійний зв’язок з Богом.

Я не дуже хочу про це говорити, щоб нікого не спокусити, але скажу “для душевної користі багатьох”. Хто зі мною давно ті знають, що Господь благословив мені, недостойному, молитву серця самостійну. Тобто я можу молитися без внутрішнього промовляння слів, і тому, маючи такий досвід, я знаю як це відбувається. Ісус навчає, що ми повинні проповідувати про те, що знаємо. І ось досвід: коли мене просять помолитися за когось, то мені фактично нічого й не потрібно для того, щоб увійти в молитовний стан. Практично я навіть не зосереджую свої розум та волю на імені людини, за яку молюсь, ані на формулюванні самого прохання. Я беру записку лише для того, щоб молилася ще й Церква, а сам просто в ту ж мить, не називаючи імен, – бо Господь їх знає, – але з відчуттям якогось духовного образу (це навіть не мислеформа!) предмету моління, дивним чином возношуся духом в Небесну сферу: молитва з серця як блискавка летить, і відразу отримую відповідь прийнята вона, чи ні. І якщо прийнята – завжди кажу, що почув Господь, і все буде добре. Якщо ж ні – стараюсь промовчати, щоб не засмутити. Це духовне відчуття, і воно мені дано насправді як Івану Богослову, а не як Петру, що аскезою досягав його. Я про це стараюся менше говорити, щоб нікого не спокусити. І ще тому що те, що маєш, ти повинен зберігати як скарб найдорожчий, ховаючи його від сторонніх очей – воно бо настільки дорогоцінне, інтимне, що про нього краще й не говорити.

Так от, я кажу тут як той, хто знає, як той, хто бачив, а не як той, хто просто вірить, або начитався творів святоотцівської літератури і фантазує на тему православної містики. Це речі реальні, це речі справжні, серйозні, живі, правдиві, – ЦЕ ІСНУЄ! Простіть мене, якщо я можливо вийшов за рамки, як для декого, скромності. Насправді, якщо це є, і якщо ця драхма присутня в серці моєму, то хоч іноді, а я таки мушу її показати, просто як приклад, на збудування громади. Хоча в основному я стараюся про ці речі не говорити, щоб не спокусити немічних в цьому плані.

Тож “Молитва, що з серця вихоплюється, – як стріла блискавична миттєво проходить небеса, і являється перед престолом Всевишнього Бога. І Бог до неї найбільш дослухається, й на неї схиляється”.

А ось іще, іншого автора:

“Пізнавши всі образи та ступені молитви він (йдеться про Серафима Саровського) сходив не лише до подвигу так званої розумної молитви, але й до найвищої на землі висоти – молитовного споглядання. Коли розум та серце возз’єднані в молитві, помисли не розсіяні і серце зігрівається теплотою духовною, в якій сяє світло Христове, наповнюючи миром і радістю усю внутрішню людину”.

Так от, коли ми говоримо про “безнастанну молитву”, тобто про постійну самостійну молитву серця, то тут мова йде про постійний зв’язок з Богом, власне про постійний ісихазм. Ми повинні досягати його всі, це не повинно бути приорітетом лише вибраних, але мусить бути надбанням усієї Церкви. І так буде – буде уже в наші дні, в ці роки. Буде у цьому тисячолітті обов’язково, бо ми живемо уже “в третьому дні” Господньому, коли, як Він сказав: “Ось, виллю від Духа Святого на всякую плоть”. Для того нас тут з вами й зібрав Господь, щоби здобути нам цю благодать, здобути цю молитву, цю харизму, цей дар Духа. Постійний ісихазм – це коли розум занурений в серце, а серце чисте, зігріте, і ум споглядає у нім Божество! Це містичний досвід Божественної реальності. Амінь.



† † †

Протоієрей Олег Ведмеденко запрошує усіх, хто є небайдужим до справи свого спасіння, до БІБЛІЙНОЇ ШКОЛИ ДУХОВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ, заняття якої проводяться щонеділі о 17-00 в актовому залі готелю “Профспілковий” (м. Луцьк, просп. Відродження, 24, 3-й поверх, навпроти міської лікарні №2).

Основна мета запропонованих слухачам лекцій – дослідження Слова Божого по духу: як форми (духовна символіка біблійних текстів), так і змісту Писання (невипромінювання зла /смирення/, як шлях здобуття внутрішньої сили /благодаті/).

На заняттях ви можете придбати конспективні матеріали, аудіо та відеозаписи лекцій і проповідей протоієрея Олега, різноманітну духовну літературу.

Зібрання супроводжуються загальною молитвою та співом духовних пісень.

ВХІД ВІЛЬНИЙ! МИ ЧЕКАЄМО ВСІХ, ХТО ШУКАЄ ПРАВДИ БОЖОЇ.

Дистанційне навчання
здійснюється через мережу Інтернет та за допомогою листування.

НАПИШІТЬ НАМ, і ми надішлемо Вам інформацію, як отримати поштою книги, конспекти лекцій, аудіо та відеозаписи лекцій і проповідей протоієрея Олега. У лист вкладіть порожній конверт із зворотною адресою.

Наша адреса: Протоієрею Олегу Ведмеденку, Біблійна школа духовного вдосконалення, а/с 18, Луцьк-21, Україна, 43021.

E-mail: vedmedenko@fk.lutsk.ua

Інтернет-сайт Школи: www.vedmedenko.org



† † †

Біблійна школа протоієрея Олега Ведмеденка не має постійної фінансової підтримки від церковних або світських структур – наші програми благословляють своїми молитвами та коштами ті вірні, чиї серця відкрив для цього Господь.

Хто має можливість та бажання підтримати справу відродження духовного вчення Христового власною пожертвою, можуть зробити це за допомогою поштового переказу на адресу Біблійної школи (див. вище) з поміткою: “пожертва”, або “десятина”, або ж перерахувавши кошти на рахунок незалежної православної релігійної громади Христового Воскресіння, настоятелем якої є протоієрей Олег (тел. /0332/ 74-04-04; 8-096-23-01-777): розр. рах. № 26003017473 в КБ “Західінкомбанк” ТзОВ м. Луцька, Україна. МФО 303484. Ідент. код за ЄДРПОУ 34827281.

МИ МОЛИМОСЯ ЗА ЖЕРТВОДАВЦІВ СПРАВИ БОГОПІЗНАННЯ ТА ЇХНІ СІМ’Ї ПОСТІЙНО.

“Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, – промовляє Господь Саваоф: чи Небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір?” (Книга пророка Малахії, 3 розділ, 10 вірш).



Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: