Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ ЛЕКЦІЇ:

Святе трудівництво. Метод священної молитви й уваги.

Лекція № 68

Лекція:
Продовжимо розгляд найважливішої теми, яку ми тут опрацьовуємо, і до якої постійно повертаємось. Вперше ми її торкнулися та опрацювали дуже ретельно в циклі лекцій “Здобуття Духа Святого”. Зараз фактично йде висвітлення уже самої методики, або ж школи розумно-сердечного діяння в концентрованому, чистому, ємному вигляді.

Минулого разу ми почали говорити про анахоретство і опрацьовували вчення церкви стосовно анахоретства на прикладі 140-го псалма Давидового та на прикладі літургії Григорія Двоєслова, а також на прикладі вечірнього богослужіння православного – всенічного чування. Сьогодні ми продовжимо цю тему, і перейдемо до Нового Заповіту, – побачимо, що говорить Новий Заповіт про анахоретство.

Анахоретство – це слово грецьке, і означає воно дослівно “віддаляюся”. Віддаляюся від чого? Віддаляюся від світу. І ми з вами визначили, що анахоретство це безмовність – зібраність, нерозсіяність душі (душа – розум і воля), тоді як ісихазм – то є безмовність серця. І на фізичному плані треба для початку просто “прикусити язик”, бо дуже вже багато шуму ми сприймаємо і продукуємо. Ми постійно знаходимось з вами в зовнішньому шумі і не чуємо себе, а для того, щоб ввійти в серце, треба таки замовкнути, віддалитися від цього зовнішнього шуму, віддалитися від світу. Треба просто закрити вуха, закрити рота і розумом зосередитись на Божому, на думці духовній (анахоретство), а тоді вже і на глибинах свідомості й підсвідомості своїй (ісихазм). Без цього нічого не буде, бо поки в нас весь розум, думки, відчуття наші назовні, то ми нічого внутрішнього, духовного не побачимо й не відчуємо. І тільки тоді коли ми чистим, не розсіяним розумом ввійдемо в серце – тільки тоді ми зможемо побачити містичні, таємні, закриті для зовнішніх речі. А для того, щоб розумом ввійти в серце, необхідно спочатку просто замовчати, просто зосередитись, тобто власне пройти шлях анахоретства.

Давайте відкриємо Євангеліє від Марка, 7-й розділ, і прочитаємо з 31-го по 35-й вірші. У цих віршах йдеться про уздоровлення глухонімого, і ми по духу дослідимо ці вірші згідно з тією богословською школою, яку ми тут сповідуємо, і основним принципом якої є слова Григорія Богослова: “Крізь букву проникай у внутрішнє”:

“І вийшов Він(тобто Христос) знов із країв тирських і сидонських, і подався шляхом на Сидон над море Галілейське, через околиці Десятимістя.

І приводять до Нього глухого немову, і благають Його, щоб руку на нього поклав.

І взяв Він його від народу самого, і вклав пальці свої йому в вуха, і, сплюнувши, доторкнувся його язика.

І, на небо споглянувши, Він зітхнув і промовив до нього: «Еффафа», цебто: «Відкрийся!»

І відкрилися вуха йому, і путо його язика розв’язалося негайно, – і він став говорити виразно!” (Мк. 7.31-35)...

“І вийшов Він
(Христос) знов із країв тирських і сидонських, і подався шляхом на Сидон над море Галілейське, через околиці Десятимістя...” У попередніх віршах йшлося про уздоровлення дочки хананеянки. І бачимо, що хананеї – це є світ біблійною мовою. Ханаан – це внук Ноя, син Хама. І саме Ханаан був проклятий за Хамів гріх, і прокляття це призвело до того, що хананіти пішли в світ, тобто стали світськими людьми. Пам’ятаєте: Мелхіседек, тобто Господь саме в землі хананейській передає “хліб і вино” (див. Буття 14.18), тобто теорію і практику спасіння від Хамових дітей, від хананеян до нащадків Сима. Передає Авраамові хліб і вино – практику й теорію Спасіння. Відтак хаміти пішли в світ, стали язичниками, стали світом. Так от, хананеяни символізують в Святому Письмі язичеський світ, символізують язичників.

Господь повертається в Галілею, – себто до народу віри, до юдеїв. Що то за “околиці Десятимістя”? Це “десять міст”, в яких знають закон Божий (10 Заповідей), у яких є віра, бо число “10” символізує собою віру, – міста, громади, серця народу віри. Господь іде, і “...приводять до Нього глухого немову...” Людина глуха і німа. Коли ми з вами розглядали сліпців, то йшлося про ту людину, яка не має світла віри, яка не просвічена Словом Істини, темна. Вона не знає шляху спасіння, не знає що істина в одному слові – “Возлюби”. Возлюби, а для цього змирись... Вона не знає цієї Істини, але вона шукає її, бо кричить: “Господи, Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!” Кричить тому, що нещасна. Тому що сліпа, як в духовній сфері своїй, так і в матеріальній, в житті своєму, в побуті кінець кінцем. А тут, в сьогоднішньому уривку бачимо: людина зряча, тобто віру має. Це про нас і для нас слово, бо всі ці герої – в нас насправді! І Христос в нас, і глухонімий в нас, і ті, що приводять його до Христа також в нас... Весь цей народ в нас. Ми часто є такими, і не тільки такими колись були, а навіть з присутніх тут певна кількість “німі та глухі” духовно, хоча й “зрячі”, й просвітлені вірою. І я не впевнений, що насправді таких мала кількість, але навпаки, думаю що велика, і чи не більшість взагалі...

Чи зрячі ми, всі тут присутні? Чи знаємо Святе Письмо? Знаємо, і не просто по букві, а й по духу, тобто ми не є “сліпі”. Слава Богу! Але чи чуємо ми Христа? Чи маємо ми містичний досвід? Чи маємо ми молитву серця? Чи маємо ми постійно відкритим той канал зв’язку між нашим серцем і Небом? Головним чином, ні! У переважній більшості, ні! Дехто щось чув, у багатьох колись було щось таке, але дуже рідко, і вже майже забулося як звучить ота “музика сфер”.

Сердечна глухота... А раз глухий, то відповідно і німий, бо “що лежить на серці, про те говорять вуста”. Йдеться тут вже не про розум, а про серце. Тут більш глибинні речі, тому що Світло Істини просвічує спочатку розум, але потім вже більш тонкі сфери душі людини, більш містичні. Не тільки свідомість зовнішню (розум), але внутрішню: глибини свідомості (ум) і підсвідомість (дух, серце). І ми бачимо, що якщо містичний цей канал іще закритий, – тобто ми не “чуємо”, не відчуваємо, не звучить ще в нас голос Божий (а власне цей голос і є благодаттю молитви серця), – то відповідно ми і не можемо відповісти на цю благодать своїм славослов’ям. Тобто, якщо немає в нас містичної присутності Бога, то відповідно нема і відчуття цієї присутності , а отже немає і слави ні в серці, ні в устах наших. Чому я весь час і наголошую, що “присутність” і “слава” – суть слова синоніми. Присутність – це чути Бога в собі (через відчуття духовного розчулення, зворушення, утішення та духовної – не душевної, не інтелектуальної, не емоційної лише – радості) а слава – це прославляти, хвалити Його. От чому глухо-німий: ні присутності, ні, відповідно, слави.

Повернуся іще раз до теми духовного відчуття. Згадаймо, про що ми з вами говорили декілька лекцій тому. Ми говорили про отримання містичного досвіду спочатку як про осяяння духовне. Потім піднімаючись вище здобуваємо духовне відчуття – це і означає власне почути. Потім ще вище – духовне чуття, це чути завжди; а потім найвище – удостоюємося богоспоглядання. Це власне обоження, освячення. І коли є уже це осяяння, – хоч це й перший лише крок, іще тільки почули десь далеко ту “музику”, – і то вже ми радіємо і славимо Господа! Бо це є вже – хай і скороминуще, і прикровенно, – але присутність Божества, а відповідно і слава, зародок слави Божої в нас, тріпотання дитяти в утробі Єлизавети (див. Луки 1.41). Це – прославлення Бога серцем.

Це те саме про що ми казали, коли досліджували тему “Православна містика”. Ми говорили, що ось звучить орган Небесний, і коли серце наше відкрите, то маленька та “скрипка”, чи “гітара”, що і є наше серце, – вона відповідає на звуки органу входячи з ним в резонанс. А якщо ті звуки заглушені і не доходять до нас, тобто якщо зв’язку з Богом немає, канал закритий і ми духовно глухі, – то адекватно немає й відповіді в нас. Дух Святий не грає на струнах серця нашого. “Твоє від Твоїх Тобі приносимо, за всіх і за все”, – виголошує Церква щодень під час Божественної літургії. Це і є справжнє служіння, найважливіша справа нашого життя, – як вчить Феофан Затворник, – Молитва, зв’язок з Богом! Бо сенс життя нашого – освячення, одухотворення, богоєднання, боговідання, богоспоглядання, обоження...

“Твоє від Твоїх Тобі приносимо…” Господь стукає, грає Орган, і ми повинні розкрити серце своє для того, щоб почути цей звук, цю мелодію вже не розумом тільки самим, але й серцем. І тоді, відчувши цю Божественну присутність – “Твоє і від Твоїх” віддати Йому з молитвою славослов’я! Я чую Тебе, Господи, я відчуваю Тебе!.. Чути і відчувати – слова майже однокореневі. І якщо я не чую, тобто не відчуваю в собі присутності Божества, то це і є духовна глухота. Не відчуваю Бога, не маю містичного досвіду, і відповідно й не прославляю, бо немає в мені тієї самої слави. А отже і не православний. У всякому випадку не дорослий православний...

Ми так гарно називаємо себе православними, часто не розуміючи самої суті православ’я. Православ’я – це означає мати право славити, правильно славити Господа. І взагалі славити – не тілесно, не устами лише, – чим ми в більшості своїй і займаємось, – але серцем, у першу чергу! Ну, для початку хоча б розумом, бо якщо розумом не прославляти, тобто не розуміти правдивого вчення Божого, не мати духовного розуміння, не мати бачення, то що там уже казати про чуття духовне, про прославлення серцем...

Отже, повертаємось до Євангелії від Марка: “І приводять до Нього…” До Нього треба привести! Ці слова для нас – глухих і німих. Це ми повинні привести свої “глухі і німі” думки і бажання до Христа, ми повинні прикласти ці зусилля. Ми повинні як ті ослята – сини під’яремної ослиці – змінити ярмо своє. Покинути ярмо гріха, і зодягнути ярмо праведності. Зректися себе, скинути ярмо гордості, лінивства та лукавства (ось три голови змія!), і вдягнути божественне і благодатне ярмо смирення. Скинути ярмо злоби, і зодягнути ярмо любові!..

“І приводять до Нього (кожне слово – золоте!), і благають Його (“Господи, я звав Тебе – почуй мене... Почуй мене, Господи, коли я благаю до Тебе…”), щоб руку на нього поклав (щоб Господь явив нам діла Свої, чудеса Свої. Господи, дай руку Свою, дай нам молитву!..

Ми повинні здобувати молитву постійними зусиллями. Це – найважливіше: молитва. Хліб наш насущний... Господи, дай нам! “Блаженні убогії духом, бо їхнє є Царство Небесне” (див. Мф. 5.3). Блаженні духовні жебраки, смиренні “сіроми” – ті, що постійно жебрають: Господи, дай! Господи, дай! Господи, дай!.. Дай світло бачення Свого. Дай сильну помічну руку Свою. Вклади пальці Свої у вуха мої, щоб я чув. Дай мені цю найсолодшу Молитву! І чим більше будеш давати, тим я буду ще більше просити: Господи, Ісусе Христе, Сину Божий помилуй, мене!.. Ось вони, “убогії духом”...).

І взяв Він його від народу самого (ми повинні відійти від “народу” , від людського в нас. Як вчить Григорій Сковорода: “Полиште оці ваші народні бажання. Хіба не бачите, що Господь виводить сліпого з села, щоб відкрить йому очі?” Так само і тут, Господь виводить глухого від народу, щоб відкрити йому вуха. Це справа індивідуальна, внутрішня, інтимна. Поки ми не зречемося себе, поки не загорнемося у смирення й не дослухаємося до себе – не закутаємось в ту “лялечку”, – доти залишатимемось “гусінню”, плазуючою по землі.

Гусінь – лялечка – метелик, – так порівнює святий Антоній Великий. Спочатку ми є земні, ми “повзаємо по землі”. Але мусить прийти момент, коли ми почнемо таки згортатися в лялечку віри, в кокон смирення, в ризу аскези. Ми повинні згорнутися в той кокон обов’язково, відокремитися від всього зовнішнього, “народного”, “людського” в нас, відійти від світських бажань своїх, від тої думки тілесної. Немає іншого шляху, і це Господь в нас робить, це не ми самі робимо. Ми просто дозволяємо Господу робити це в нас. Ми відкриваємо перед Ним свої вуха, потім розум, а потім і серце своє. Але і наші зусилля мусять тут бути, бо “що зв’яжете на землі, те буде зв’язане на Небі” (див. Мф. 18.18). Тільки тоді Господь поможе з Неба, коли ми будемо прикладати і наші зусилля. І перше наше зусилля в тому й полягає, щоб дозволити Богові спасти нас. Щоб покликати Його: Господи, якщо Ти є!.. А коли уже “зрячі” – то Господи, сущий на Небесах! Увійди в життя моє! Врозуми мене, Господи! Відкрий мені двері покаяння! Дай сили зректися себе! Очисти в смиренні! Господи, спаси мене!.. Отак “згорнутися в кокон”, відійти від “народного” що є в нас, “відійти від народу”... Слово “анахорет” і означає грецькою мовою – “віддаляюся”).

І взяв Він його від народу самого, і вклав пальці свої в вуха (“пальці” – це ті самі “руки”, ті самі діла, тільки на більш тонкому рівні. Тому що відкрити очі – то це більш “грубий” процес, це робиться “рукою”. А тут вже на рівні містичному, на рівні молитви – “слух” відкривається, тонкими “пальцями”), і, сплюнувши, доторкнувся його язика...”

Дехто собі уявляє, що Христос займався якимось “шаманством”. Згадаймо, як Господь відкриває очі сліпому. Так само: Він плюнув на землю, зробив грязиво (“бреніє” церк.-слов.), помазав йому очі, а потім каже: “Йди до купальні Сілоам, вмийся, і будеш зрячий”. Той так зробив, і став зрячим... Давайте повернемось до цього, попереднього випадку, бо спочатку треба стати “зрячим”, а потім уже будеш “чути”, отримаєш духовне відчуття, містичний досвід! Господь “плює на землю” – це треба щоб Христос в нас (“таємниця, прихована від віків і поколінь – Христос в нас, надія слави!”) плюнув на землю, це ми повинні “плюнути” на землю, на земне! Бо Христос каже: “Я є шлях!” Він вказує шлях нам з вами. “Плюнути на землю” – це означає зневажити земне: думку тілесну, земні багатства (гроші, владу і т.д.), покинути те, з чим ми носимось все своє життя.

Як Господь “плює” в нас на землю? Раптом тобі ставлять діагноз: злоякісне новоутворення, і виявляється, що всі ті багатства твої омріяні – ні до чого! І виявляється, що в труни кишені нема, і що з собою нічого не забереш... Я на проповідях інколи наголошую, що за кордоном шиють погребальні костюми одноразові без кишень, а в нас їх просто зашивають. Я це пережив, я знаю що це таке, коли тобі загрожує діагноз: рак носоглотки. А тобі тільки 30, і ти маєш маленького сина і молоду дружину. От і все, кінець метушні... Бо це так Господь в тобі каже: А тепер плюнь на все земне. А в тебе проблеми на роботі, в тебе непорозуміння з начальством, матеріальні проблеми. А в тебе в сім’ї не зовсім гаразд... І тут раптом виявляється сміхотворність цих проблем, з якими ти носився кожен день, які тобі псували життя. Сміховинність їх у порівнянні з цією Проблемою, що дійсно реально заглянула тобі в очі. Тому що ти бачиш, що косу вже занесено... А що означає такий діагноз в 30 років? – півроку, і тебе немає! І ось ніч очищення... Переворот, катарсис, і все стає з голови на ноги: Господи, якщо Ти є! – Я так молився... В мене мала дитина, я цілу ніч давав вказівки дружині, як виховувати сина. Ми проплакали з (майбутньою тоді ще) матушкою всю ніч... І тоді все стало на свої місця. Тоді я з розумів, що всі ці проблеми мої – то є не проблеми насправді, а сміх. Я зрозумів, що є справді важливим. Я плюнув на це земне! Я зрозумів, що є справжні, серйозні, істинно сущі речі, зрозумів що не готовий в такому стані виходити з тіла! Боже, якщо Ти є! – бо я ще і не вірю в Тебе належним чином – поможи недовірству моєму (див. Марка 9.24)! Якщо Ти є, забери цю біду!.. І Господь забрав. Але в ту ніч я зрозумів, що ось завтра тебе не стане, а через тиждень тебе забудуть і на роботі, і там де в тебе були якісь проблеми, і фінансові проблеми одразу відпадуть, і з здоров’ям так само. І в сім’ї тебе теж колись будуть згадувати раз на рік, під час Провідної неділі...

Господь плюнув на землю, зробив грязиво і показав мені: це все – болото. Це все є бруд, невартий уваги, а ти в тому болоті копирсаєшся, тішишся, і думаєш, що ти живеш, а насправді ти – мертвий! Плюнь, і чим швидше ти плюнеш, тим краще! Плюнь, та піди в купальню Сілоам, що означає “посланий”. До цього вчення апостольського припади (слово “апостол” – це також “посланий”), і вмий там очі розуму свого, і побачиш істину, і прозрієш, і пізнаєш дорогу до спасіння, і узрієш Світло. Не в ту ж секунду я став глибоко віруючим, але тоді я побачив світло в кінці тунелю темного. Тоді я прозрів і пішов в цю купальню, і з цієї купальні я уже не виходжу донині. Ми зараз з вами теж знаходимось в цій “купальні Сілоам”: біблійні курси це і є та “Купальня”, “водна купіль Слова” (див. Еф. 5.26).

Ось як Господь відкриває нам очі розуміння. Так само Господь відкриває і вуха. Так само – духовно – торкається й язика. Адже перший крок до містичного досвіду, перший крок до безмовності пристрастей, до ісихазму – це саме анахоретство, зосередження душі через мовчання уст. Нам треба віддалитися від світу, хочемо чи не хочемо, кохані мої! Хто думає іншими дверима ввійти, той злодій і розбійник! Тому що він викрадає сам у себе щастя, позбавляє себе того меду духовного, містичного досвіду Божественної реальності. І ми насправді всі до певної міри такі злодії, бо якби ні, то напевне уже сьогодні бачили б Господа “лицем до лиця”. У всякому разі чули б і прославляли постійно, і не тільки “вдень” (я маю на увазі духовний день), а і вночі духовних випробувань. Ми б раділи з цих випробувань, ми б харчувалися цією “сараною”, як харчувався нею Іван Хреститель...)

І взяв Він його від народу самого, і вклав пальці Свої в вуха (Господь відкриває внутрішній слух наш, дає духовне відчуття, – ми починаємо чути Бога в собі), і, сплюнувши, доторкнувся його язика (спочатку ми замовкаємо буквально: відходимо від пустої балаканини, від світського галасу, від зовнішнього шуму; що називається – просто “прикушуємо язик”).

І, на Небо споглянувши (це все робиться з волі Отця, це все є заплановано), Він зітхнув і промовив до нього: «Еффафа», цебто: «Відкрийся!» (Чому “зітхнув” Господь? Коли ми зітхаємо? Є зітхання із знаком мінус, і є із знаком плюс. Зітхання із знаком мінус – це коли нам важко, прикро. Пам’ятаєте, коли до Господа прийшов батько біснуватого сина і просив Його: “Зціли мого сина, якщо можеш”. Господь тоді відказав: “Тому, хто вірує, все можливо”. “Вірую, – Господи, поможи недовірству моєму”. “О, роде невірний і перелюбний, доки Я ще буду з вами, Доки Я вас ще терпітиму (див. Мф. 17.17; Мк. 9.19; Лк. 9.41), – зітхнув Господь. Так само і тут зітхнув: Доки ти будеш лінивим? Доки будеш недбалим? Доки ти ще будеш чіплятися за цю думку свою тілесну? Тобі вже 30, 40, 60 років... Так, Господь відкриває і в шістдесят, а декому й у 70, але “зітхає”, бо це можна було зробити в 30, 20, в юнацькі, дитячі роки. Зітхання ж із знаком плюс – це ознака полегшення. І ця світла інтонація також тут присутня. Бо ж яка радість на Небі від спасіння іще однієї зв’язаної гріхом душі (див. Лк. 15.10)!)

І відкрилися вуха йому, і путо його язика розв’язалося негайно (духовний язик, “слова невимовні”. Не пустомовством угашати Дух, бо: “Ніщо так не вгашає Дух, як пустомовство”, як каже Антоній Великий, але серцем прославляти Господа. Втім, мова тут і про буквальні знання, і про проповідуванням його – засвідчення Істини устами, за Словом Господнім: “Бо не запалюють світла, щоб сховати його, але ставлять на свічник – щоб світило всім у домі...”; “Уста... знання стережуть” (див. Мф. 5.15; Мал. 2.7). Ми херувимів собою таємно являємо. А херувими – суть ангели відання. Та щоби стати ними – повинно відкритися вухам нашім внутрішнім, духовним, і щоб “путо язика нашого розв’язалося...” (див. Мк. 7.35)), – і він став говорити виразно!” Став говорити виразно, бо з’явилася слава, пізнав “глаголи вічного життя”, відчув в серці своєму найсолодшу присутність Божества! “Присутність” же і “слава”, як було уже сказано тут, слова-синоніми.

Який гарний уривок! Як втішно читати Святе Письмо і розуміти його внутрішній, містичний зміст. Отці Церкви вчать: “Говори, коли маєш щось краще аніж мовчання”. Це вираз святого Григорія Богослова, ангела-охоронця наших Біблійних курсів, нашого Небесного опікуна. Це його школу “любомудрія християнського” ми тут представляємо. “Від мовчання ще ніхто ніколи не розкаювався”, – вторує йому і святий Серафим Саровський. “Ніщо так не вгашає Дух, як пустомовство”, – свідчить святий Антоній Великий. “Я багатьох бачив, хто спаслися мовчанням, багатомовністю ж – жодного”, – навчає і святий Амвросій Медіоланський. І, нарешті, знову старець Серафим: “Огородися мовчанням і дослухайся до себе”. От воно, мовчанням огородися! І це лише перший крок, до речі. Але щоб стати досконалими, нам обов’язково треба зробити його – “відійти від народу”, огородитися мовчанням. Загорнутися в “кокон” і дослухатися до себе, до того містичного процесу, що в коконі серця нашого починає відбуватися. А він не візьметься здійснюватися, допоки ми не відгородимося від зовнішнього шуму, допоки не почнемо дослухатися до себе. А коли огорнемося й прислухаємось – от тоді і почуємо, тоді і відчуємо присутність Божества!

Ось принцип входження в ісихазм. Від анахоретства – до ісихазму; від віддалення од шуму світського – до безмовності пристрастей, безмовності богоспоглядання: святої безмовності душі, зачудованої спогляданням незбагненності Творця Неба і землі, всього видимого і невидимого. До того надмірного стану, коли “ум радісно мовчить, знесилений величчю того, що споглядає”. Від безмовності уст – до святої безмовності серця... І знову, 140-й псалом:

“Поклади, Господи, сторожу на уста мої, стережи двері губ моїх!”

І тут же:

“Нехай піднесеться молитва моя, наче кадило перед Тобою…”

Не раніше! Спочатку ставимо огорожу – і це робить Господь насправді, бо “хотіння й дія від Нього” (див. Филип. 2.13), хоч і ми також повинні прикласти зусилля, дозволити Йому це робити. Бо “що буде зв’язане на землі, те буде зв’язане й на Небі”. Господь допоможе тобі “з Неба”, а тоді і розв’яжешся “на землі” від гріха плоті своєї, і дух твій як голубка підніметься до висот Небесних. Ти будеш чути музику Сфер, і будеш прославляти Господа “всім серцем своїм”. Від безмовності уст до безмовності серця!

Як бачимо, анахоретство є складовою частиною цього нашого “в’язання на землі”, тобто аскези, а саме тієї її частини, що визначається як “піст”. (В широкому розумінні цього слова аскеза – це піст і молитва. І піст, або інакше стриманість тут не у вузькому значенні, не просто як піст тілесний але, за святим Антонієм Великим, “стримання язика, серця та черева” ). Ось вам по-справжньому вірний шлях... Спочатку язик (“огородись мовчанням, і дослухайся до себе”), далі серце – благодатною молитвою освячується корінь, а тоді і “гілки”, а тоді вже переможена й плоть, тоді – черево. Ми ж, недосвідчені, своєю силою починаємо воювати з плоттю. Ми входимо в піст, і заходжуємося “воювати з ковбасою”! А в розумі – шум, а в серці – шум, а у вухах – шум, а язиком плещемо, вгашаючи Дух, і воюємо, і сердимось на себе й на всіх... І виходить так, що сорок з лишком днів не їли м’яса, яєць, не пили молока, але пили кров брата свого... Так каже святий Іван Златоустий. “Витримали” піст, але всіх рідних своїх вишикували під лінійку, а вже щодо тих, хто не постять… Це для нас слово, нажаль, майже всі ми це проходили. Тепер же годі, зупинімось, не тим шляхом йдемо! Треба почати з уст у першу чергу, потім серце, а тоді і черево, обов’язково. Бо не може бути в наповненому череві бачення Бога, як мовить Серафим Саровський. В наповненому! А тим більше в переповненому, не дай Бог. “Не їж досита, залиш трошки місця для Духа Святого”. Тож давайте будемо відтепер правильно постити...

Слово “аскеза” перекладається як “вичинка шкіри”. Тобто, вичинка звірячого, очищення від звірячого в нас. А “Рід цей не виходить інакше, як тільки від молитви і посту” (див. Мф. 17.21). Отже, аскеза взагалі – це піст і молитва. І молитва тут обов’язкова, тому що без неї піст – це просто дієта! Піст і молитва – це два крила християнина. Два, оскільки на одному крилі не злетиш. Тож ні молитви без посту, а ні посту без молитви.

Бог є Дух, і людина, за образом Божим, також дух. Бог є триіпостасним: Отець, Син та Дух Святий, і людина, за образом триіпостасності Божої, є дух, який має душу (розум, волю, емоції) і живе в тілі (тонкому, ефірному, що за святителем Феофаном є “тонка оболонка душі”, та біологічному). А позаяк маємо ці три складові людського єства: дух, душу й тіло, то й очищувати, освячувати маємо усі три – як тіло, так душу, так і дух! А отже, і аскезу маємо також “триіпостасну”: аскезу тіла, душі й духа (себто серця людського).

Як Отець – Син – Дух Святий, віра – надія – любов, дух – душа – тіло є “три в одно”, так само й аскеза тіла (“вичинка”, напружена праця над своєю плоттю – власне наближення до Бога, здобуття благодаті через тілесні вправи посту й молитовних чувань, утруднення плоті, режим, фізичне очищення організму), душі (анахоретство – зосередження розуму й волі на духовних предметах посередництвом мовчання, пізнання Слова Божого та Отцівського Передання, себто практичного досвіду Церкви; думання про Бога й Боже, пошук шляху спасіння, ствердження у вірі, відсічення зовнішнього; боротьба з розсіянням думок, тиша, усамітнення) і духа, або серця (ісихазм – це боротьба з пристрастями та пожаданнями в серці своєму, пошук Бога через духовне відчуття Благодаті. Пошук і утримання в собі цієї благодаті покаяння, самозречення, смирення та любові. Постійний пошук молитви серця – очищаючої, освячуючої, животворчої) також три в одно. Але на перше місце належить поставить тут усе-таки анахоретство: саме з нього треба починати. Анахоретство – це предтеча ісихазму, так як Іван Хреститель був Предтечею Спасителя.

Анахоретство + ісихазм + аскеза тіла = святе трудівництво.

Аскеза духа + аскеза душі + аскеза тіла + смирення, як результат цієї аскези = спасіння.

Святе трудівництво – це боротьба за смирення, боротьба за благодать, яка дається по смиренню, а отже й боротьба за аскезу, що є засобом здобуття цього Смирення.
Ісихазм же, як складова частина аскези, хоч і є насправді найвищим духовним діянням, але аж ніяк не відміняє собою ні анахоретства, ні тієї ж аскези тіла. От вам формула, і тут ми підходимо до глибин містичного відання! Святе трудівництво, або ж аскеза в широкому розумінні цього слова є священним духовним трудом – заповітним подвигом вичинки звірячої шкіри нашої, святою працею відкриття дверей серця людського перед Христом.

Шлях християнства взагалі, і істинного, а не лукавого (!) православ’я (східна християнська традиція) як сугубого, суворого шляху християнського діяння (шляху назорейства, шляху “рафінованого”, продвинутого християнства) зокрема (до речі, саме тому сатана так активно воює саме в православ’ї – бо це найнебезпечніший, а отже і найважливіший для нього напрям, тому й пильність його тут є подвійною!) – це шлях смирення і аскези. Точніше аскези і смирення. Бо спочатку саме аскеза, покора, самозречення, пошук Бога “усім серцем своїм, усією душею своєю, усіма силами своїми і всім своїм розумом” (див. Мф. 22.37), а потім уже й “зв’язування на Небі” – благодать смирення й любові, як відповідь на нашу добру волю, на наше бажання, як дар милосердя Божого. Аскеза в атмосфері смирення...

Аскеза веде до смирення, привівши ж – сама трансформується в нього. Бо як молитовні чування душевно-тілесного рівня, нудження себе на молитву – неодмінна складова аскези на початку духовного роблення – з часом поступово перемінюються на благодатну молитву серця, так і аскеза поволі переходить у смирення, іде з ним поруч, сягає рівня смирення глибокого і підноситься до височіні досконалої любові.

Аскеза як “земні” зусилля припиняє своє існування лише на Небі – власне тоді, коли праведник стає уже ангелом. Коли на стадії повного очищення – одухотворення, освячення, обоження тварі приходить повна свобода, “блаженне успіння” плоті, успіння усього звірячого в нас. Коли входимо в вічне буття, повністю з’єднуємося з Божеством, стаємо безсмертними в Бозі... Вичинка шкіри (аскеза) потрібна лише доти, доки існує іще ця шкіра!..

Аскеза – це каміння, з якого будується дім нашого спасіння; смирення ж – розчина, що зв’язує кладку. Без розчини ми не збудуємо дім – він обвалиться, втім, як і без самого каміння. Але смирення є більш важливим аніж “каміння”, найбільшим від усіх чеснот, хоча й здобувається ними як необхідними засобами: “що зв’яжете...” Як читаємо в Ісака Сиріна:

“Ибо смирение и без дел многие прегрешения делает простительными, потому что без смирения напрасны все дела наши, всякие добродетели и всякое делание”.

Смирення – це Шлях спасіння. Шлях же, Христос – важливіший від засобів: Любов і Смирення, Мета і Шлях, Отець і Син – суть одно!

Аскеза – це подвиг вдосконалення. “Віддай плоть – і прийми дух”, так вчить нас свята Церква. Як казав і Серафим Саровський, відповідаючи на питання, для чого він носить за спиною торбу з тягарями (старець Серафим завжди ходив з торбою за плечима, в якій було Святе Письмо, а також якісь додаткові тягарі – пісок або каміння). Коли з нього сміялися: “Навіщо це тобі?!” – він відповідав: “Виснажую виснажуючого мене” (російською мовою це звучало так: “Томлю томящего меня”). Тому що піст – ще і ще нагадаємо собі, – це стримування язика, серця і черева, себто стримування плоті. І якщо немає якогось зі цих трьох складових, то це вже і не піст. А іншого шляху немає для очищення, як тільки оці двоє: молитва і піст...

До речі, сьогодні коли мене запитують, навіщо я обливаюся холодною водою, то я кажу: “Томлю томящего меня”. Пам’ятаєте, як висловився о. Олександр Мень:

“Кожного разу, коли ми говоримо собі «ні» (плоті своїй) – ми робимося сильнішими (сильнішими на благодать, бо тоді Господь “зв’язує”, дає з Неба “дію”, енергію спасіння – і вслід молитва наша летить у Небеса подібно до стріли блискавки, як мовить преподобний Никодим Святогорець). І кожного разу, коли ми піддаємось якомусь потягу (трошки поспати, полежати…), – ми можем ослабнути”.

Як свідчить і Соломон:

“Я проходив край поля (наші серця) людини лінивої, та повз виноградника недоумкуватого, –

і ось все воно позаростало терням
(насильства й користолюбства)… камінний же мур його (закон Божий) був поруйнований…

І взяв я поуку собі:

«Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки
(діла) трохи зложити, щоб полежати, –

і приходить, немов мандрівник незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!..” (див. Прип. 24.30–34).


Ми повинні постійно виснажувати “того, хто нас виснажує”, бо аскеза в з’єднанні з смиренням – це є найпряміший і найвірніший шлях до здобуття Царства Божого. “Царство ж Боже від днів Івана Хрестителя й аж до нині силою береться...” (див. Мф. 11.12)

Отже, не їж досита, залиш трохи місця для Духа Святого, бо в наповненому череві нема бачення Бога, – навчає Серафим Саровський. Аскеза передбачає як піст, так і молитву. І коли ми нудимо себе на молитву, устаємо до молитовних чувань – це уже є аскеза. І коли призволяємо себе до читання Святого Письма, творів святих Отців, інших книг духовних – то й це аскеза. І коли ми розум зусиллями концентруємо на пам’яті про Бога, і коли силуємо себе милостиню подати не з досадою, а “Христа ради”; коли серце схиляємо до покаяння, шукаємо Бога, шукаємо смирення, – також. Аскеза, як було уже сказано, суть камені, з яких будується дім нашого спасіння; смирення ж – розчина. І взаємозв’язок їх полягає у тому, що саме аскеза (або інакше – служіння, наше з вами “зв’язування на землі”, наш особистий подвиг) й народжує смирення, як поставлені в ряд камені є першим етапом мурування кладки, наступним же – скріплення їх цементуючим розчином.

Служіння (аскеза: піст і молитва) веде до смирення. Смирення ж веде до спасіння. Служіння – Смирення – Спасіння!

Це правило я називаю правилом “трьох «С»”, і його нам належить запам’ятати на все життя! С – С – С: Служіння – Смирення – Спасіння. Спасіння в смиренні, смирення ж – через служіння. Ось для цього й аскеза. Для цього й анахоретство, як складова частина, як перший її крок.

Ми вже зазначали, що зберігання розуму – це шлях до досягнення найвищих містичних відкриттів. Я колись, доки не прийшло іще розуміння мого служіння і для чого я живу взагалі на землі, дивувався, навіщо я закінчував музичну школу. Свого часу я закінчив музичну школу по класу фортепіано, бо мама моя сама викладала, і дуже хотіла, щоб я ходив “на музику”. Для чого мені та музична школа? – думав я колись... Тепер мені зрозуміло, що якби я не знав нотної грамоти, якби у мене не був розвинутий музичний слух, то я просто не зміг би вами тут диригувати під час співу. Служіння дияконське в православ’ї без знання нотної грамоти і без музичної освіти неможливе. Так само я потім не розумів, навіщо я закінчив технічний ВУЗ. Я туди не хотів йти, просто кудись треба було, бо я відчував, що мені потрібна вища освіта, і я вступив в Київський інститут інженерів цивільної авіації. Для чого? Це мені зовсім не споріднено, і було для мене випробуванням, але я нудив себе до навчання, навіть підвищену стипендію отримував... Я знав що так треба, і мама говорила: Ось отримаєш вищу освіту – тоді можеш займатися тим, чим тобі подобається. А мені нічим займатись по-справжньому не подобалось – безумовно (тепер я це розумію) саме тому, що в ті часи просто не було доступу до віри, і моє життєве покликання було іще попереду. Тепер уже я розумію, для чого я закінчив цю вищу школу, для чого вивчав сопромат, вищу математику, теорію вірогідності. Для того, щоб розвинути логічне мислення, і мати змогу сьогодні розкласти по складових, по полицях всі ці речі, які ми з вами тут досліджуємо. Щоб навчитися створювати алгоритм дії – алгоритм, тепер уже духовного, діяння...

Так само й період мого перебування на керівній посаді (до хіротонії я працював заступником директора Луцького авіапідприємства) – для того лише, щоб отримавши певний досвід адміністрування більш упевнено виконувати сьогодні свої пастирські функції...

Господь все передбачає, а ми насправді нічого не знаємо. Потім минає певний час – і ти розумієш, що Бог кожен крок передбачив у твоєму житті, а ти лише ремствував і гнівив Його. І все, чого тільки ти досяг доброго, це не завдяки тобі, а часто всупереч тобі було. І коли мені кажуть: Як ви гарно проповідуєте слово Боже, який ви молодець! Я відповідаю: Це не я молодець, але Господь! А моя заслуга тільки в тому й полягає, що я не дуже сильно противився Йому. А не дуже сильно противився я не тому, що такий хороший, а тому, що такий лінивий. Хорошою була моя мама, пращури мої, до 1000 поколінь, які благословляли Господа. Я лише увійшов у їхню працю, і дай Бог, аби хоч не зіпсував її... Все передбачає і робить Господь, і слава Йому за це! Зараз те Його передбачення, та Його праця наді мною, та й над вами також, здійснюється в Церкві. Будьмо разом! Пам’ятаймо, що “ми не свої”, ми Божі, ми дуже дорогі для Господа. Що кожна хвилина нашого життя пуста, суєтна, а отже змарнована нами – не наша насправді. Вона має дуже велику ціну, і нехтування нею не минає без наслідків. Воно відгукується загубленими душами не лише нашими, але й наших близьких, рідних, знайомих і незнайомих людей – зрештою усього людства! Воно віддаляє день приходу Христового як у нашому серці, так і відповідно в усьому світі, тому що лише через вибраних дні скорботи, зневіри сьогоднішньої можуть скоротитися: “Багато званих, та вибраних мало”. Втім, за все – слава Богу!

Тепер повернемося до нашої схеми, до духовного шляху спасіння:

1. Очищення розуму (анахоретство).

2. Очищення розумом серця (ісихазм).

Розумом в серці стояти. Очищений розум входить в серце (Коли ж неочищений розум входить в неочищене серце – то це закінчується психіатричною лікарнею, бо це окультний досвід. А тут очищений – значить шлях законний, а отже й досвід уже не окультний, але містичний. Пам’ятаєте, ми з вами досліджували чим відрізняється окультизм від містики, адже слова ці ніби й однокореневі. Як “окультний”, так і “містичний” означають – “таємний”, тільки окультний латинською, а містичний – грецькою мовою) і очищує його. Подібно то того, як бджілка літає над квіточкою, він то занурюється в серце, то при дверях його пильнує, слідкує за власними помислами.

Згадаймо, ми цитату наводили про те, що розум, як цар, над морем серця знаходиться і слідкує, що там робиться. І тільки-но помисел з’являється, іще на рівні прираження, гріха – він одразу його витягає “на сонечко”. Ось правильний метод боротьби! Оце і є ісихазм, досягнення безмовності пристрастей в серці подвижника, досягнення безмовності серця методом священної молитви й уваги. Уваги розуму на молитві. Точніше навіть і не розуму уже – бо тут маємо не логічну розвідку, не міркування, не зовнішній розум, але внутрішній ум, власне те, що можна визначити як умова увага. Не “цар” уже просто, але “цар і священик”! Тому-то й досвід цей духовний є досвідом містичним, внутрішнім, глибинним.

Взагалі ж умовно етапи входження розуму в серце – правильніше б сказати зміщення уваги, динаміку акцентування її на різних ділянках свідомості, глибин свідомості та підсвідомості – можна зобразити так: розум → ум-розум → ум-дух → дух. Тут маємо схематичне зображення ділянок душі від периферійно-зовнішніх рівнів її, до внутрішніх, глибинних сходинок серця. Кінцева ж мета – це найсолодша чиста молитва, або інакше самостійна молитва серця. На початку необов’язково постійна, але обов’язково безвидна, або ж безуявна (чиста від будь-яких створених людською уявою Богообразів) та самодіюча (не потребуюча уже неодмінного зовнішнього супроводу у вигляді молитви уст та молитви розуму).

3. Зберігання очищеного розуму (ума) в очищеному серці, що називається іще духовним тверезінням, і є приступкою найвищого містичного досвіду – богоспоглядання.

“Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога”; “Над усе, що стережеться, серце своє стережи...” (див. Мф. 5.8; Прип. 4.23).

Таким чином, маємо ієрархію духовного діяння: анахоретство → ісихазм (збереження розуму, або храніння ума) → богоспоглядання (найвищий містичний досвід божественної реальності). І все це на фоні аскези тіла та в благодатній атмосфері покаяння, самозречення, смирення та любові. Цей аскетичний подвиг можна назвати духовно-тілесним, або точніше духовно-душевно-тілесним діянням, шляхом освячення, одухотворення, обоження (уведення в сферу Божественного буття, здобуття вічного життя) людини.

За словами Василя Великого: “Я людина, але маю завдання стати богом”. Стати багатим на всі без винятку дари Його через невичерпну благодать Божу, стати причасником вічного життя (і в буквальному смислі цього слова також! Адже вічним по суті Своїй є один тільки Бог, твар же в самій собі вічного життя не має, і здобуває безсмертя лише через з’єднання з Ним). І центром, перлиною цього діяння є саме ісихазм.

А ось тепер найважливіше. Попри всю недолугість мою, по самій лише благості Своїй Господь благословив немічному та недостойному рабу Своєму пізнати й викласти як Божественне відкриття точне, стисле, і разом з тим цілісне визначення шляху святого трудівництва. Таким чином,

СУТЬ ПОДВИГУ СВЯТОГО ТРУДІВНИЦТВА ХРИСТИЯНСЬКОГО ПОЛЯГАЄ У ПОСТІЙНОМУ, НАПРУЖЕНОМУ І СВІДОМОМУ (ось воно, “розумом в серці стояти” – молитвенно стояти! ) ПОШУКУ БОГА В СОБІ ЧЕРЕЗ ДУХОВНЕ ВІДЧУТТЯ БЛАГОДАТІ, ЯКА ПОДАЄТЬСЯ В СМИРЕННІ.

ДОСКОНАЛА ЛЮБОВ – МЕТА;

СМИРЕННЯ – ШЛЯХ;

АСКЕЗА ПОСТУ Й МОЛИТВИ (аскеза душі – анахоретство; серця – ісихазм; тіла – піст і молитовні чування) – ЗАСІБ.

Хто знайшов цей шлях, той правильно і швидко йде!

Хочу закінчити сьогоднішню нашу лекцію цитатою преподобного Ісихія, пресвітера Єрусалимського:

“Хранение ума достойно именоваться светородным, молниеродным, светоиспускательным и огненосным. Ибо, истинно сказать, оно одно превосходнее самых великих телесных добродетелей, сколько бы их не имел кто. Сего то ради и надлежит называть сию добродетель самыми почётными именами, ради рождающихся из неё светозарных светов (Це дійсно стан блаженства, це воістину щастя. “Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога...”).

Возлюбивши её (чесноту ісихазму), из грешников непотребных, скверных, невежд, немысленных, неправедных делаются силою Иисус-Христовою праведными, благопотребными, чистыми, святыми и разумными. И не только это, но и начинают совершать таинства (В церкві таїнства звершують священики, а Господь навчає, що ми всі повинні бути царями і священиками! Розум – це і є “цар”, він має царювати над серцем. І сам, очистившись, ставши Давидом, повинен очистити й серце душі – не своєю силою, але силою благодаті молитви, – і там царювати, і стати “священиком”. А священик – здійснює таїнства! Бо:

“Хто увірує й охреститься (тобто, хто повністю зануриться в Слово, віру, благодать), того супроводжуватимуть такі ознаки: У Ім’я Моє демонів будуть вигонити, говоритимуть мовами новими (духовними), братимуть змій (безбоязно спілкуватимуться зі злими, не боятимуться зла); а коли смертодійне що вип’ють (будь-яку отруйну ідеологію ви будете зважувати, випробовувати, “куштувати”: добра вона, чи лиха, приймати, чи не приймати її, – і не отруїть, не спокусить вона вас) – не буде їм шкодити; кластимуть руки на хворих, – і добре їм буде!” /Мк. 16.16–18/.

Ось вони, таїнства! Але для цього треба “увірувати і охреститися”, тобто повністю зануритись, віддатись на цей шлях... “І починають здійснювати таїнства та богословствувати” – і в теорії, і в практичних речах ви будете священиками. Це для нас шлях. Як сказав старець Силуан /Антонов/: “Якщо ти богослов, то ти чисто молишся; якщо ти чисто молишся, то ти богослов”!). Сделавшись созерцателями, они переселяються к одному пречистому, беспредельному Свету, прикасаются к нему неизреченными прикосновениями, с Ним живут и действуют, поелику вкусили, «яко благ Господь»” Амінь.



† † †



ВИЙШЛИ В СВІТ ТАКІ КНИГИ ПРОТОІЄРЕЯ ОЛЕГА ВЕДМЕДЕНКА:

* Посібник з духовного діяння “НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ...”
(Внутрішня Сила або духовні основи успішності та здоров’я; чому ми хворіємо або як стати здоровим; пам’ятка для тих, хто шукає спасіння; практичні поради протягом дня; правила боротьби невидимої; якщо вам пороблено; переривання прокляття роду; самовичитка... Ці, та інші матеріали ви знайдете у невеликій за розміром, але змістовній та сповненій реальним досвідом книжці, 104 стор.).

* Дві книги з серії “Відповіді священнослужителя”: “ІЩЕ НІЧ...” та “СМАК БЛАГОДАТІ” (Відповіді на запитання, якими докоряють православним представники різноманітних протестантських конфесій: чому поклоняємося Богу перед іконами; чому святкуємо не юдейську суботу, а новозавітну неділю; чому хрестимо немовлят; чому часто хрещення здійснюється не через повне занурення, а шляхом обливання; як правильно звертатися до Бога /хіба лише Ієгово?/; чи потрібно молитися за померлих; чому вшановуємо мощі, молимося до святих; чому шануємо Богородицю, і чи були у неї іще діти, окрім Ісуса... Також про число звіра /666/; коли і як прийде Антихрист; як правильно вітатися у церкві; чи можна їсти м’ясо з кров’ю; головний убір у храмі /чоловіки та жінки/; властивості святої води; походження людини тощо... Кількість сторінок відповідно 180 та 160).

Книги українською мовою.



* НАПИШІТЬ НАМ
, і ми поінформуємо Вас як отримати поштою книги, конспекти лекцій, а також аудіо та відеозаписи лекцій та проповідей протоієрея Олега. У лист вкладіть порожній конверт із зворотною адресою.

* НАША АДРЕСА:
Протоієрею Олегу Ведмеденку, Біблійна школа духовного вдосконалення, а/с 18, Луцьк-21, Україна, 43021. (Детальна інформація вміщена також на сайті www.vedmedenko.org в розділі “КНИГИ ТА АУДІОЗАПИСИ”).




Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: