Лекція № 69
Метод священної молитви і уваги.

Лекція:
Продовжуємо нашу тему – тему православного ісихазму. Сьогодні ми розглянемо знаменитий трактат, який називається “Метод священної молитви і уваги”, що його ми уже давно планували дослідити, та все був не час. Дійсно, був не час. Буквально в п’ятницю, коли я готувався викладати цей трактат, у мене були напрацьовані уже відповідні матеріали. Але в ході підготовки виявилось, що всі ці матеріали, які я підготував заздалегідь, і які було занотовано ще три роки тому, треба перепрацьовувати. Сьогодні вони певною мірою застаріли. Тобто, сьогоднішнє наше бачення уже істотно відрізняється від того бачення, яке було три роки тому. І це чудово! Це означає що ми ростемо, що йдемо уперед! Це означає, що ми живі. І сьогодні, нарешті, цей трактат прозвучить в цій аудиторії. Ми будемо його досліджувати, і хай Господь зміцнить нас духовно. Зміцнить наш розум, наше серце. Бо тому, хто не має іще містичного досвіду – йому зрозуміти цей богословський трактат, ці містичні речі буде дуже важко, а порою і неможливо. Але я упевнений – Господь милостивий, і Він дасть нам цей “хліб насущний”, як ми й молимося з вами. Бо Він сказав: Якщо дитина просить у вас хліба – то каменя ж не покладете їй у руку, аби вона зламала собі зуби, намагаючись розгризти цей хліб. Тим більше Господь! Ми зараз просимо в Бога: Отче наш Небесний, хліба нашого насущного – хліба Слова, хліба Віри, хліба Благодаті – дай нам сьогодні! Щоб могли ми насититись, щоб могли ми правильно зрозуміти, щоб могли ми здійснити волю Твою. Бути “мужами з відкритим оком”, і йти тим шляхом, який Ти нам вказав, не збочуючи з нього ані ліворуч, ані праворуч. Амінь.



ТРАКТАТ “МЕТОД СВЯЩЕННОЇ МОЛИТВИ І УВАГИ”



Історична довідка.

Найбільш давній, першопочатковий зміст терміну “ісихазм” відображає собою споглядальну, самітницьку, пустельницьку форму життя християнського чернецтва, або ж монашества. Вона виникла у Єгипті, Палестині та Малій Азії в кінці ІІІ – на початку IV сторіч. Слово “ісихія” грецькою мовою означає “спокій”, “безмовність”, і вказує на ідеал індивідуального пустельництва. Є пустельництво і гуртожитійне – монастирі, а є й індивідуальне – пустельництво у точному розумінні цього слова (один, на самоті, у безлюдді, в пустині). Воно дещо відмінне за своїм принципом від гуртожитійного монашества – спільно живучого в монастирській спільноті чернецтва, заснованого Пахомієм Великим. Життя в монастирі передбачає сувору зовнішню дисципліну праці та життя. Життя ж монаха-ісихаста, окрім зовнішніх правил, більше відзначалося внутрішньою молитвою, розумним діянням, прагненням до особистого обоження як до початку преображення людей і всього світу.

Однак монастир (або пустинь) насправді не є якимось географічним поняттям. Як пише протоієрей Валентин Свенцицький у праці “Монастир в миру”:

“«Не время [ныне] строить монастыри!» – воістину так (тут отець Валентин використовує цитату “отця сучасного іночества” святителя Ігнатія Брянчанінова, який сказав: “Ныне – напрасно стали бы вы искать обителей. Их нет, потому что уставы Святых Отцов поражены, правила их рассеяны…”).Но время подвизаться подвигами монастырскими!.. И духовная жизнь христиан должна проходить теперь в условиях жизни мирской. Им надлежит создавать теперь невидимые «духовные» монастыри своею жизнью – наипаче же молитвенным подвигом…

Внутреннее отречение от мира – вот фундамент этого монастыря. Молитвою, борьбою со страстями, чистотою жизни, отречением от своей злой воли, подвигами и работой Господней, – всецело уповая на благодатную помощь Божию, – воздвигни стены этого невидимого для людских глаз монастыря. Не осуждайте, не лгите, любите людей, угасите вражду в сердцах ваших, будьте милосердны и чисты сердцем – и монастырём для вас станет ваша внутренняя жизнь.

Стройте же эти невидимые духовные монастыри. Уходите в них от суеты мирской. Наступило для сего лето Господнее благоприятное! Аминь!”


Також і старець Силуан (Антонов) навчав: “Что есть безмолвие? Безмолвие – это непрестанная молитва и пребывание ума в Боге. Отец Иоанн Кронштадтский всегда был с народом, но он больше был в Боге, чем многие пустынники”. Він вважав, що “наступило то время, которое предсказывал Отец Стратоник, когда многие «учёные» люди будут монахами в миру”; він знаходив, що “вообще условия для монашества в той форме, как оно существовало в древности, становятся неблагоприятными, но что призвание и стремление к монашеству всегда будет”.

Це дійсно правдивий шлях. Він класично висловлений преподобним старцем Серафимом Саровським – “Спасися ти, і тисячі навколо тебе спасуться”. Нажаль, у більшості нам притаманно “спасати” всіх навколо себе, і лише в останню чергу – себе. Не турбуймося про спасіння оточуючих більше, аніж про своє особисте! Не поспішаймо виймати смітинку з ока брата свого! Турбуймося про власне своє око, і тоді побачимо, що ось колода у ньому. Працюймо над собою, і будьмо певні: якщо засяє в серці нашому посвіт віри; якщо в розумі займеться лампада істини; якщо запалиться в нашому житті світильник праведності – то Господь попіклується, щоб це світло не було затаєне. Господь подбає про те, щоб воно розповсюдилось через нас, і ми обов’язково будемо світити навколо: в своїй сім’ї, в своєму домі, у себе на роботі, сусідам і т. д. Обов’язково, але турбуймося найперше про самих себе, а все інше тоді (служіння зовнішнє) нам додасться. Бо це світло повинно бути справжнім, істинним, повинно бути законним, щоб мати право освітлювати інших. Справжнім же воно буде лише тоді, коли на ділі являтиметься світлом Божим у тобі. А щоб було воно дійсно світлом Божим, то для цього ми повинні працювати над собою, не роззиратися на інших людей, а дивитись лише на себе, осуджувати тільки себе – покаянням, постом і молитвою очищувати своє серце, – і тоді воно, це Світло, обов’язково з’явиться в нашім серці, і просвітить і нас, і усіх.

Спочатку навчися молитися за себе, а потім уже молися і за світ – обов’язково, бо без любові до ближнього, до брата й ворогів немає досконалості, немає правдивого відання, немає богоєднання.

Другий зміст, друге розуміння слова “ісихазм” має на увазі психосоматичний (від грецького “психі” – душа, і “соматікос” – тілесний, пов’язаний з тілом), тобто душевно-тілесний метод роблення молитви Ісусової. І “душа” тут не в негативному розумінні – “душевний”, “життєвий”, “ниций”, але душа як складова частина людського єства. Душа, яка складається з серця (якщо говорити в загальному – то мова тут йде перш за все про глибини свідомості й підсвідомість), духа людського (наш “внутрішній чоловік”, наше “я”), який в серці, і з зовнішньої, “видимої” частини душі (розуму, волі та емоцій наших), що її ми власне й називаємо “душею”, у тонкій, мислено-енергетичній оболонці ефірного тіла. Отже, мова тут про певні духовно-фізичні правила молитовного діяння. Такий метод здійснення Ісусової молитви став розповсюдженим в середовищі візантійського чернецтва у ХIII –ХIV століттях.

І третє. Термін “ісихазм” також часто вживається як синонім терміну “паламізм”, тобто як система богословських понять, розроблених Григорієм Паламою в процесі його полеміки з Варлаамом, Акіндіном та іншими. Ця система понять включає твердження про можливість реально-містичного, а не лише інтелектуального богоспілкування, тобто про пізнання Бога не тільки розумом, але й серцем. Власне про ці речі ми з вами уже говорили, і ті лекції, які читалися безпосередньо перед Трактатом, достатньо нас підготували. У попередніх відчитах цей матеріал був викладений майже повністю, Трактат же тільки стверджує та піднімає цей матеріал на більш вищий щабель розуміння. І показує те саме, що нам відкрив Господь під час нашої праці, але дещо з іншого боку, розкриває якусь нову грань цього діяння духовного.

Авторство Трактату.

Взагалі Трактат приписується Симеону Новому Богослову. Втім, є дослідження, які вказують на авторство Никифора Ісихаста, або Самітника. Таким чином, Трактат цей можна впевнено датувати ХІІ – ХІІІ століттям.

Заслуга першого повного видання трактату “Метод священної молитви і уваги” належить історику та богослову І. Гаусгерру. До цього Трактат було надруковано лише у вільному переказі новогрецькою мовою в грецькому “Добротолюбії”. Тобто, фактично це було не що інше, як парафраз. “Парафраз” – від грецького “парафразіс”, означає “опис”, “виклад”, тобто переказування тексту своїми словами, яке інколи досить далеко відходить від оригіналу. У такому вигляді він став відомим і російському (відповідно й українському) православному читачеві, увійшовши до складу російського “Добротолюбія” (під редакцією Феофана Затворника), яке ми маємо сьогодні. Але ми знаємо, що святитель Феофан у свою чергу також доопрацьовував ці грецькі тексти, викладаючи їх у своїй праці. Таким чином, на сьогоднішній день ми маємо в російському “Добротолюбії” власне парафраз парафразу. І саме тому я й наводжу тут так званий “літеральний”, себто повний текст трактату “Метод священної молитви і уваги”, викладений за виданням І. Гаусгерра з використанням відновленого рукопису Пантелеймонового монастиря (початок даного твору).

Отже, “Метод священної молитви і уваги”. (Я читатиму російською, користуючись текстом, опублікованим у журналі “Символ” /Париж, переклад А. Сидорова/ – на українську мову, нажаль, цей текст іще не перекладено). Прошу бути дуже уважними, бо не дивлячись на те, що тему святого трудівництва ми вже досліджували, – сьогодні вона буде для нас виглядати дещо під іншим кутом зору. Матеріал дійсно дуже складний, і якби не наша підготовка на попередніх лекціях – то більшість із присутніх мало б що тут зрозуміли. І це ті вірні, які уже мають певний духовний досвід молитви серця! А хто не має? Для них ця інформація взагалі буде на грані замежності...

“Диавол со своим воинством, через преступление Заповеди соделав человека изгнанником из рая и отлучив его от Бога, обрёл полную свободу действий для того, чтобы колебать разумное начало всякого человека, свершая это мысленным образом, ночью и днём, и нападая на одного больше, на другого меньше, а на третьего – чаще всех. И человеку нельзя иначе защититься от таковых нападок, кроме как постоянным памятованием о Боге...

Дійсно, ми з вами розуміємо, що тільки постійно пам’ятаючи про Бога (це те, що Отці називають “пам’ять Божа”) ми можемо успішно вести цю боротьбу. І спочатку ми прикладаємо свої душевні, не духовні ще зусилля. Це тільки перший крок – вольове зусилля. Це ще на периферії, в розумі, і попервах мова не йде ще про серце. “Пам’ятання про Бога” спочатку не є духовним, але душевним, а отже й непостійним, та це уже певний щабель, бо передбачає підйом на більш вищу ступінь, сходини на більш глибокий його рівень. Як видно, пам’ятання це повинно бути в нас від початку й до кінця нашого сходження (або ж заглиблення): від зовнішньо-душевно-розумового (“Люби Господа Бога свого... всім своїм розумом”), й аж до внутрішньо-духовно-умного його рівня (“...всім серцем своїм” (Лк. 10.27)).

“Думка тілесна – ворожнеча на Бога, бо не кориться законові, та й не може”, – навчає божественний Павло (див. Рим. 8.7). Ми зараз піднялися на висоту містики, тобто не просто інтелектуального уже, але сердечного, духовного рівня пізнання. Бо ж інтелектом (розумом) Бога пізнати взагалі неможливо. І у вступному слові я вже розповідав про праці Григорія Палами, який розкривав перед тими, хто не куштував іще цього меду духовного найсолодшого, містичний зміст богопізнання. Бога не можна пізнати самим лише інтелектом, але серцем – органом вищого пізнання, і тільки так ми можемо досягти реального богоспілкування. Ми з вами вже це “розжували” раніше, коли розглядали інтелектуальний (раціональний) та інтуїтивний (ірраціональний) методи пізнання.

Так от, “постоянным памятованием о Боге” ми налагоджуємо та підтримуємо зв’язок із Ним – одержуємо енергію життя, здобуваємо мирного духа і “духом умертвляємо тілесні вчинки” (див. Римлянам, 8 розділ). Тут мова йде про те, що нам треба намагатися постійно тримати розум свій, що називається, “у Бозі”. Що думка наша незмінно повинна направлятися на духовне, і тільки за цієї умови серце зможе відкритися назустріч Богові. А там уже благодать смирення сама триматиме думку на Божому. Та спочатку пам’ять Божа – це явний елемент аскези, посту та молитовних чувань тілесно-душевного плану. Аскезою душа змиряється:

“...И так до тех пор, пока сила Креста (благодать смирення Христового!), запечатлевшись в мысли (дійшовши до глибин серця), не укрепит и не соделает его (оце пам’ятання) непоколебимым (поки не вселиться в нас Благодать!). К этому ведут подвиги духовного борения (себто аскеза душі й тіла – покаяння, самозречення, подвиг людського смирення, піст і молитва), которые принимает на себя каждый христианин, вступая на поприще веры Христовой...”

Ми розглядаємо два види смирення. Усім нам відомий вірш: “Поправді кажу вам: Що тільки зв’яжете на землі – зв’язане буде на Небі...” (Мф. 18.18). Тож існує святе й найсолодше смирення Христове (благодатне “зв’язування з Неба”), і є наше смирення – смирення людське (людські зусилля по “зв’язуванню на землі”). Людське смирення явила нам Богородиця Діва, коли покірно відповіла архангелу Гаврилу: “Я ж Господня раба: нехай буде мені згідно з словом твоїм...” (див. Лк. 1.26–38). І як результат цього смирення земного – здобуття смирення Небесного, народження від Неї та Духа Святого “Дитинки чоловічої статі”, Господа нашого Ісуса Христа – віри смиренної, що чинна любов’ю, джерела благодаті Божої. І виголошує Марія:

“Величає душа Моя Господа, і радіє Мій дух у Бозі, Спасі Моїм,

що зглянувся Він на покору
(синодальний переклад: “на смирення”) Своєї раби, бо ось від часу цього всі роди Мене за блаженну вважатимуть,

бо велике вчинив Мені Потужний!” (Лк. 1.46–49).


Як часто ми розуміємо православ’я як просто такий собі зовнішній прояв нашої ментальності, своєрідний елемент народного фольклору. Пригадую фразу, яку я почув у одній із радіопередач, коли якийсь пересічний чоловік в інтерв’ю на вулиці сказав, що рахує себе православним, бо росіянин, але у Христа він не вірить. Він не вірить у Христа, але вважає себе “православним”!.. Запитайте сьогодні у більшості православних: що є православ’я? – і відповіді не буде! Ви почуєте, що православ’я – це ікони, архітектура, спів, церковнослов’янська мова, певні обряди, означений склад молитов, незмінні догмати віри… Але це, як правило, будуть все зовнішні речі! Навіть кажучи про догмати говоритимуть про їх форму, насправді абсолютно не розуміючи змісту! Ми бачимо сьогодні видиму форму православ’я, але зовсім не знаємо суті його, навіть і не здогадуючись, наскільки глибинна ця суть... А СУТЬ ЦЯ – В СМИРЕННІ І АСКЕЗІ!

Нині Ми забули на рівні церковного загалу, що таке православ’я! Більшість вважає православ’я такою собі, як модно тепер вимовляти, “інтелігентною тусовкою” – таким собі “пікніком” на узбіччі світу. Одні йдуть на концерт, а ми, більш “досконалі”, “духовні”, – ми йдемо до церкви. Ми там спілкуємось: і себе покажемо, і когось побачимо. Принагідно й “помолимося”... Нажаль! Сьогодні фактично немає розуміння справжньої суті православ’я – воно вивітрилось, і залишився один лише зовнішній “фантик”. Та й той нечистий та зім’ятий.

Ми бачимо зовнішню оболонку, вицвіле вбрання тієї “цукерки”, яку насправді ніколи й не куштували, і смак якої, солодкість якої не знаємо... Православ’я – це шлях. Шлях смирення і аскези, самозречення і любові. Це праця над собою, а не над оточуючими! Православ’я не полягає лише в тому, щоб прийти до храму й навчати тих, хто надійшов уперше до нього (як поставити свічку, як підійти до ікон…). Істинно сказав свого часу український Предтеча – Григорій Сковорода: “Сидите біля просфори – а смокчете ганчір’я”. Тобто, маємо “просфору” – хліб поживний, смачний, в якесь полотно загорнутий. Але замість того щоб розгорнути його та спожити хліб духовний – ми тішимося зовнішнім, смокчемо саму лише оту ганчірку... І це робить сьогодні православний загал (не кажучи вже про інші напрямки християнства) у більшості своїй...

Слава Богу, що Господь зараз повертає нас до Істини – у всякому випадку в цій нашій маленькій громаді! Я ж упевнений, що не тільки в ній, але надходить відродження духовного вчення Христового й в інших. І я відповідаю за те, що кажу, бо кажу те, що без сумніву бачу. Бо Господь ось тут, сьогодні, розгортає оту “ганчірку букви”, розломлює хліб Свій і дає нам справдешню поживу духовну. І ми починаємо розуміти: так ось у чому воно полягає, ось що воно є, чисте, непідробне, справжнє православ’я! А ми думали, що православ’я це такий собі зовнішній “імідж” віруючої людини, означена манера поведінки, зримий спосіб життя... Так, це є спосіб життя, але не просто зовнішній, а внутрішній! Це значно глибше, це настільки серйозно, настільки важливо, настільки глобально, що коли справді починаєш розуміти ці речі, то прямо-таки “мороз по шкірі”...

Тож суть православ’я – стати “непоколебимым” , непохитним перед дияволом:

“К этому ведут подвиги духовного борения, которые принимает на себя каждый христианин, вступая на поприще веры Христовой. А если они не приводят (до непохитності), то всуе он подвизается...”

Йдеться про досконалість духовну, про той стан, коли руйнується уже “середостіння гріха”. Основне завдання християнина – розвалити цю “стіну”, та повністю з’єднатися з Господом. Ми вже розглядали це свого часу. Я ж хочу привести з свого щоденника свіжі думки.

Сьогодні я молився, і ця молитва була такою короткою, і в ній було настільки ясно зображено те, чого я прагну насправді! І не тільки я, немічний, але і вся Церква! Тобто, власне те, чого прагне християнин взагалі. І я невигадливо записав: Господи, хай ніяка перепона не стоїть поміж мною й Тобою! Розірви, Господи, цю завісу гріха у серці моїм зверху до низу! Відвали, Господи, від мого серця той камінь, бо я не в силах самотужки зрушити його! Ось вона, та “завіса”, та “стіна” – стіна гріха, що існує між нами і Богом, що не дає нам відчути присутність Його, отримати свободу воскресіння, пізнати уповні духовну насолоду та чистим серцем прославити Його. Ось та стіна, яку нам належить повністю зруйнувати; камінь, який належить відкотити від гробу серця нашого. А ми навіть і не знаємо, що вона існує! Ми називаємо себе християнами, і не уявляємо собі чим ми повинні займатися усе своє життя! Ця стіна настільки могутня й велика, і так багато роботи попереду, а ми ще й не приступили до неї... І якщо ми не зруйнуємо цю стіну – точніше не дозволимо Господові зруйнувати її Духом Благодаті (“Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерті? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого...” – Він визволить! (Рим. 7.24–25)), – то “всуе мы подвизаемся”, даремно працюємо. Тут автор мовить про тих, хто “подвизается”, а ми здебільшого і не подвизаємося ще, але вважаємо себе за православних християн. Ми думаємо, що наш подвиг це те, що ми чотири рази на рік не їмо ковбаси. А виявляється усе значно глибше! СПАСІННЯ ЧЕРЕЗ СМИРЕННЯ! Постом і молитвою ми лише смиряємо душу, і через смирення уже отримуємо очищаючу благодать, силу Духа Святого: ОТЕЦЬ ЧЕРЕЗ СИНА ДУХОМ СВОЇМ СВЯТИМ І ЯВЛЯЄТЬСЯ, І ДІЄ В НАС – ось насправді таємниця Пресвятої Тройці! Господи, дай нам мудрості зрозуміти це, а зрозумівши – лупати цю скалу, зв’язувати на землі, працювати над собою, даючи Богові можливість зв’язувати з Неба. Тому що аби розвалити її, цю скелю гріховну, то потрібен час. Вона не нищиться в одну секунду. Роки потрібні, десятиріччя, щоб зруйнувати її! Хто знає скільки у нас залишилося днів, вони ж бо лукаві... Тому-то й кажемо, що мудрий просить єдиного на потребу – часу та сили благодаті Божої.

“Ради этого борения (ради аскези, як засобу здобуття благодаті смирення Христового) и существует всякое и разнообразное духовное упражнение всякого умерщвляющего себя ради Бога (і існують різноманітні складові елементи – інструменти, знаряддя цієї аскези, які я уже перечислював вище, і які коротко можна означити як піст і молитва), дабы ему умилостивить благое Милосердие Божие, побудив вновь даровать ему первое достоїнство,...”

Яке це “перше достоїнство”? Те саме, що було в Адамі! Адам був смиренний, а отже й достойний – був удостоєний боговідання, богознання, богоєднання. Адам розмовляв з Богом напряму, “лицем до Лиця”. Пряме Богоспілкування не має стіни, не має перепони. Я і Господь: я в Ньому, а Він – у мені. Все і вся – Христос!..

“...И чтобы запечатлеться в разумном начале своей души печатью Христовой, как говорит Апостол: «Дети мои, для которых я снова в муках рождения, доколе не изобразится в вас Христос» (Гал. 4.19).

Тем же, чья мысль ещё не исцелена
(хто не ствердився ще думкою в пам’яті Божій), следует прежде стяжать добро духовного подвижничества (належить стати на шлях реального православ’я – “суворий і ясний шлях” віри Христової: шлях смирення й аскези – смирення, посту і молитви), не жалея никаких средств, могущих привлечь к этому милость Божию (тобто благодать найсолодшого смирення Христового). Ибо это (БЛАГОДАТЬ СПАСІННЯ ДУХОМ СВЯТИМ ЧЕРЕЗ СМИРЕННЯ – жива милість Божа!) и есть искупление, ниспосланное Христом народу Своему. Это – великая милость, это умилостивление, это – расторжение средостения великой стены (Тепер ми вже знаємо, про яке “середостіння”, про яке “осереддя” йде мова!), это – нетление, это – жизнь вечная, это – примирение людей с Богом. В этом находится нищий духом и чистый сердцем, ибо он узрит Бога (Мф. 5.3,8)...”

Як видно, тут ми підходимо до того, що не можна побачити Бога не зламавши цієї стіни; не можна побачити Бога, не очистивши свого серця. Очищення серця – це і є руйнування даного муру.

“Следует знать, что есть три образа молитвы и внимания...”

Тут я мушу попередити. Автор Трактату називає це роблення молитвою та увагою, і тут нам треба бути уважними, щоби ми не заплутались у термінології. Йдеться тут саме про способи діяння духовного. Ті ж три способи молитви, які ми розглянули з вами попередньо: молитва уст, молитва розуму та молитва серця – це зовсім інші речі! Тут, в цьому Трактаті, коли ми читаємо “перша молитва”, “друга молитва”, “третя молитва” – мова йде про спосіб духовного роблення, про спосіб очищення духовного, про спосіб вдосконалення. І тому я буду це постійно підкреслювати, щоб нам не заплутатись. Матеріал дуже важкий, і ми будемо досліджувати його належним чином, щоб не дорікнув нам Господь, що ми робимо Його справу недбало. Значить, коли ми тут читаємо про “три образи молитви”, то мова не про ті три види молитви, які ми розглядами в ракурсі вчення Никодима Святогорця. Тут пишеться про три способи діяння – три способи вдосконалення, три способи розвалювання цієї стіни гріха.

“Следует знать, что есть три образа молитвы и внимания (існує три способи духовного діяння), благодаря которым душа либо возводится горе, либо низводится долу. Возводится, когда пользуется ими в своё время, а низводится, когда применяет их не вовремя и несмысленно. Трезвение и молитва так же связаны друг с другом, как душа с телом – одно без другого не может существовать (ми з вами уже розглянули, що то є “молитва і увага”, і вже готові сприймати ці істини). Они соединены двумя способами: во-первых, трезвение противостоит греху, будучи как бы неким разведчиком и лазутчиком; а во-вторых, за ним следует молитва, сразу уничтожающая и истребляющая постыдные помыслы (ось тому ми й називаємо це діяння “боротьбою з помислами”. Як тільки з’являється в нас помисел гріховний – іще немовля, іще тільки “прилог” гріха, – то ми, будучи уважні, не даємо йому зміцнитися, дорости до віку гріха, але одразу знищуємо його Ісусовою молитвою: “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!”), связанные хранением сердца (зв’язані постійною увагою), поскольку одно внимание не в силах совершить это (як зовнішні піст і молитовні чування завжди разом, так і внутрішні увага та священна молитва, як два крила одного птаха, повинні діяти разом!). Таковы врата жизни и смерти, то есть внимание и молитва. Если мы очищаем их через трезвение (якщо пильно застосовуємо їх), то становимся лучше, а если оставляем неохраняемыми и оскверняем, то и сами становимся негодными к духовной брани (якщо ж “в’яло молимося”, то убиваємо Силу і, за словом авви Силуана, “за все це втрачається мир”).

Поскольку, как мы сказали, внимание и молтва разделяются на три части, то необходимо показать и отличительные свойства каждой из этих частей, чтобы желающий потрудиться и достичь жизни вечной мог с полной уверенностью выбрать лучшее из этих различных состояний, а не упустить его, по неведению овладев худшим”.

Отже, три способи діяння.

Про першу молитву (себто, про перший спосіб діяння духовного).

Тут йдеться про молитву славослов’я і душевну екстазу, яка не має під собою необхідної основи, тобто духовної бази. Це відбувається тоді, коли людина зовнішньо православна, але не “право славить” Господа – прославляє Його “нечистими устами”. Тобто, людина ще є плотська, тілесна, але вводить себе в душевний екстаз, вважаючи що це і є екстаз істинний, духовний. Тут мова йде про розумно-чуттєву, або душевно-емоційну молитву славослов’я. І хто думає спастися такою молитвою – той жорстоко помиляється!

“Отличительные свойства первой молитвы суть следующие: человек становится на молитву, вознося руки и очи,вместе с умом, к небу. Ум его придаёт форму божественным умозрениям и представляет [себе] небесные красоты, ангельские чиноначалия и обители праведных. Или сказать просто: он собирает в уме всё то, о чём слышал из Священных Писаний; побуждает душу свою к Божественной любви, устремляя ясный взгляд к небу (тут погляд фізичних, а не духовних очей. Очей розуму, а не серця!), а из очей его изливаються слёзы...”

Це насправді повинно бути (аскеза на душевному та на фізичному рівні), але тоді уже, коли серце очищене, коли побачив Світло, пізнав славу, відчув присутність Божества на духовному рівні. Спочатку – захват, екстаза духовна; а потім уже і душевна, й тілесна. Якщо ж це практикується не своєчасно, то може призвести до пошкодження розуму. Фантазійна ж, образна молитва – це взагалі уділ новоначальних. Досвідчений молитвеник повинний навчитися і старатися молитись чистою, безобразною молитвою.

“Тогда в серце его(не просвічене іще благодаттю святого смирення Христового) медленно закрадывается чванство и превозношение. Происшедшее с ним кажется ему Божественным утешением, и он начинает желать того, чтобы всегда заниматься этим...”

Дивіться, “изливаются слёзы” !.. Але, повторюю, мова тут не про духовний, а про душевний рівень молитви! (Душа ж складається з розуму, волі та емоцій). Тут не духовні сльози розчулення, але істерично-емоційні сльози душевної екзальтації. Тільки-но душевний, не духовний екстаз. Сурогат блаженства, зваба чуттєва – пам’ятаймо про це!

“А все таковые ощущения суть признаки прелести, ибо добро перестаёт быть добром, когда оно совершается не так, как следует...”

Ніби й добре, ніби й на молитві, і розум повністю до Божого, і емоції всі до Світла, до Божої любові, і очі до Господа... Але очі не духовні, а фізичні. От в чому біда, от в чому проблема: “когда оно совершается не так, как следует” ! Небезпека цього способу діяння окрім образності, фантазійності молитви полягає іще й у тому, що, як правило, людина використовує її тоді, коли до безпристрасності іще ой як далеко! Вона іще чуттєва, пристрасна, але гаряче прагне богоєднання, і устами й розумом ревно творить молитву Ісусову. Серцем же – далека від Господа! А в результаті – небезпека душевного пошкодження. За словами святителя Феофана:

“Сумасшествие от молитвы Иисусовой может произойти тогда, когда, творя эту молитву, не отступают от каких-либо грехов и привычек грешных, кои осуждает совесть. При сём внутри происходит глубокий разлад, проганяющий всякую мирность сердца (“шизофренія” – від грецького σχίξω – розсікаю, розділяю, та φρήν – серце, душа, розум)... Отсюда помутиться может голова, и понятия прийти в смятение и запутанность”.

От що говорить Феофан Затворник! Тож очиститися від гріхів можна лише молитвою серця, тобто лише “третьою молитвою”, третім способом діяння – тим справжнім, з яким ми з вами уже знайомі (ісихазм), і який вивчаємо у даному богословському трактаті як “Метод священної молитви і уваги”. “А коли святий корінь, то й віття святе” (Рим. 11.16).

Фактично тут (“перша молитва”) йдеться про так зване “хапання плодів”. Пам’ятаєте, ми з вами з’ясовували, чим відрізняється окультна магія від християнської містики? Православна містика починається із глибини, з кореня, з очищення серця, бо якщо корінь святий, то і гілки, а в результаті і плоди. Мова йде про здобуття енергії, сили, про одержання плодів духовних. Ти раптом знайшов плід – божественну енергію любові... Господь явився тобі – на мить серце зігрілося силою благодаті Божої – і туди очі твої, і руки твої до Неба: Господи, коханий, я люблю Тебе!.. Це мить осяяння, мить явлення слави Господньої. Господь явився тобі, показав славу Свою, дав скуштувати цей Мед не за заслуги твої – їх ти ще не маєш – але просто так. Для того, щоб пригубивши його ти став подібним до працьовитої бджілки – трудився й зусиллями здобував собі цей скарб найсолодший, складав майна небесні в коморі своєї душі. Ти пізнав славу Божу негадано, але всередині у тебе іще “болото”, ще не провадилась у серці твоїм необхідна праця духовна. Та ось ти відчув цю внутрішню насолоду, бо Господь враз дав тобі оце відчування. Дав для того, щоб ти шукав Його, “збирав разом зо Христом” – смиряв себе, працював над собою, покаянням відкривав двері серця свого перед Ним (адже як шукатимеш те, чого не знаєш, і смаку чого не відчував?)... Тому і навчає авва Силуан:

“…Смирение и любовь познаются благодатью Святого Духа, но мы не думаем, что её возможно привлечь к себе (механічно, своєю силою). Для этого надо возжелать её всей душой.

Но как я возжелаю того, о чём не имею понятия? Немного понятия мы все имеем, и Дух Святой всякую душу движет искать Бога
(“...Земля була пуста та порожня, і темрява над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею...” (Бут. 1.2))”.

Навіть і на фізичному рівні, коли ти стримуєш себе та молишся – хай і молитвою вуст іще – ти все одно дістаєш якусь радість, якусь насолоду, хоч і не духовну ще, бо серце закрите. Ще більше – на душевному рівні. Уважно молячись та роздумуючи про предмети божественні ти досягаєш підйому, отримуєш певний екстаз, і тепер уже хочеш продовження цього відчуття, прагнеш далі зростати у ньому. І ти думаєш, що вже все тобі відкрилося, і ти уже знаєш дорогу до Бога... І якщо ти зупинишся на цьому – то тут твоя помилка! Помилка, бо не виборов істини, не став на шлях дійсного спасіння, не пізнав СМИРЕННЯ, ЯК ЄДИНИЙ ПРАВДИВИЙ ПУТЬ ДО ЛЮБОВІ. Ти ж хочеш механічно, лише психосоматичним методом стяжати благодать, отримати силу, відчути в собі космічну енергію... Не працюючи духовно, не освячуючи корінь, ти ревно берешся творити молитву. І так ти справді можеш “досягнути” – тільки не тихого Світла святої слави чистого, духовного захвату, але штучного, душевного, істерично-емоційного патологічного збудження. А в результаті – пошкодження розуму... Це зваба духовна, як вчать отці Церкви. Втім, усе вищенаведене не означає, що душевно-емоційну молитву треба зовсім відкинути. Вона потрібна, і стає врівноваженою та припустимою у свій час. Просто не з неї треба починати (в усякому випадку на ній не зупинятися), бо хто віддасться їй, той може закінчити безумством. А починати треба з очищення серця покаянням, з самозречення та смирення. З методу священної молитви і уваги – не із зривання незрілих, заборонених плодів, але з очищення кореня.

“И если такой человек удалился в затвор, предавшись полному безмолвию, то он не может не лишиться рассудка...”

І тут мова йде не лише про затвор пустельний, але й про келію серця. Така людина відокремлюється стіною зваби самозвеличення від рідних, близьких своїх, може впасти в апатію, або ж, навпаки, у інший вид навіженства – несамовитий стан істеричного збудження крикливства (“клікушества”). І люди будуть докоряти йому: що ти робиш! Ми знаємо ці речі, і знаємо, нажаль, багато прикладів такого горе-подвижництва. Коли серце зле, горде, коли людина переповнена ненавистю до брата свого, а порою й до самого себе. Але він ревно “молиться”, а всі оточуючі – кревні, друзі, брати по вірі – страждають від його такої лжеревності. І подивляють: який же ти “православний”? Хіба православність у цьому? Де смирення твоє? А він твердить, що має благодать – та п’є кров брата свого водночас. І рано чи пізно таки приходить до повного пошкодження...

“Если даже он не впадёт в безумие, то ему всё равно невозможно будет обрести добродетели или стяжать бесстрастие...”

Він однаково не урятується!

“Именно такое внимание ввело в перелесть тех, которые чувственным образом зрели светы...”

Замість Світла Христового вони зрять галюцинації, бо Христос приходить (спочатку) не на чуттєвому – на духовному рівні! Спершу корінь освячується, опісля чуттєвий план, а в кінці уже можна бачити незнане й фізичними очима. Але в першу чергу – серце! Його треба освятити, корінь! Нам же кортить одразу збирати плоди, коли іще ні корінь, ні гілки не освячені. “Корінь” – це серце, “гілки” ж у даному випадку – зовнішня частина “кухля та миски” (див. Мф. 23.25).

“Именно такое внимание ввело в прелесть тех, которые чувственным образом зрели светы, обоняли некие благовония...” Чуттєвим, а не духовним! Одразу чуттєвий – ось у чому помилка! Це не означає, що буквальне бачення Світла, невидимих світів, або фізичне відчуття божественної запашності треба повністю відкинути (бо і я, немічний, маю цей досвід!). Ні! Просто всьому належить учинятися у свій час. Тілесний рівень сприйняття вселенської енергії та відповідні дії благодаті в людині на фізичному плані її буття – це дах будинку, але спочатку має бути побудовано духовний його цоколь.

“Именно такое внимание ввело в перелесть тех, которые чувственным образом зрели светы, обоняли некие благовония, слышали голоса и тому подобное. Одни из них стали совершенно одержимы бесами, бродя из одного места в другое и поселяясь то в одной области, то в другой. Иные, не распознав того, кто преобразился в Ангела света (себто сатану), впали в заблуждение и до конца остались неисправимыми, не принимая никакого увещания от людей...”

Це якраз той випадок, про який я розповідав, коли людина вважає себе православною – і справді, зовнішньо ніби такою і є. Вона ревно молиться устами своїми – не ронить жодної літургії, жодної всенічної , але разом з тим постійно “п’є кров” із рідних своїх. Щодень молиться, піднявши руки свої до неба, і творить зло, зло, зло... Їй дорікали: який же ти православний, тобі це здається, ти біснуєшся! Не йняла віри! Не хотіла нікого слухати, і була справді, як безумна.

“Третьи наложили на себя руки и стали самоубийцами, побуждаемые к этому обманщиком их: кто-то бросился с высокой скалы, а кто-то удавился. И кто может поведать о всех ухищрениях диавольской прелести? Однако уже из сказанного человек разумный может понять, какова та мнимая выгода, которая порождается этим первым вниманием. Если кому и случится не впасть в эти обстояния, поскольку он живёт совместно с другими братиями, – ибо подобное обычно происходит с отшельниками, – то на всю жизнь он останется не продвинувшимся в духовном преуспеянии...”

Але – іще раз наголошую – це не означає, що перший метод діяння треба відкинути як зовсім і в усіх випадках не потрібний. Це просто дах. Хто починає будувати дім з даху – то той або душевнохворий, або він просто ніколи не збудує його. Оце – перша молитва.

Про другу молитву.

Іще раз акцентую, що мова тут не просто про молитву, але про спосіб духовного діяння. Так само одразу зазначу що й це молитовне роблення, застосоване “не вчасно та нерозумно”, не буває успішним. Суть його – спроба осібною своєю волею утримати думку на божественних предметах. Пам’ятаєте, ми з вами розглядали що святі Отці порівнюють душу людську з посудиною, яка має внутрішню частину – серце, а також зовнішню – те, що ми власне і називаємо “душа”: розум, воля та емоції людини. І коли ми починаємо працювати на душевному рівні, не проникаючи крізь нього у серце, у внутрішнє, то боротьба наша буде марною, і це теж свого роду духовна зваба. Бо з серця людського виходять усі злі помисли, а на периферії душі вони уже являються світові у вигляді певних “драконів” – сформованих уже, повносилих думок та бажань гріховних, з якими нам значно важче, а точніше просто неможливо воювати. Одну голову відсік – а шість тебе з’їли.

Тож “друга молитва”, другий спосіб діяння являє собою чисто розумну, або ж розумно-вольову молитву – знову-таки духовну, а душевну. Це є спроба власною волею примусити чуттєве (емоційне, мовою символів – “жінку”) мовчати в нас. За висловом апостола Павла:

“Нехай у Церкві мовчать жінки ваші! Бо їм говорити не дозволено, – тільки коритись, як каже й Закон...” та

“Нехай жінка навчається мовчки в повній покорі.

А жінці навчати я не дозволяю, ані панувати над мужем, але бути в мовчанні...” (див. 1Кор. 14.34; 1Тим. 2.11–12).


І по духу тут йдеться не про вас, кохані сестри, а про те, щоб примусити мовчати усе чуттєве в нас, усе плотське – закон плоті, душевні пристрасті наші. Ось це хай мовчить у Церкві! Хай це мовчить в храмах наших сердець! Це то і є “примусити замовкнути жінку” в церкві. Але тут знову бачимо спробу душевну, вольову. Це те саме, про що говорить Господь:

“Ти в скорботі будеш їсти від неї (від землі серця свого) всі дні свого життя.

Тернину й осот
(“тернина” суть користолюбство, “осот” – жорстокосердя та нелюбовність наші) вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову (поживу “худоби безсловесної” – чим-бо наповнене серце, те говорять уста (див. Мф. 12.34)” (Бут. 3. 17–18).

Ти приречений на поразку, Адаме, земний чоловіче (“Адам” перекладається як “земний”)! Ти неправильно пораєш! Через гордість свою ти роз’єднався зі Мною, і стала “проклята через тебе земля”. І тільки Я, – каже Христос, – тільки Я можу перетворити цю “землю” занедбану на ту, що “тече молоком і медом”. Тільки Я можу зламати це “середостіння”, це осереддя гріха. Тільки Я в стані знищити цей бур’ян, цю “тернину й осот” в серці твоєму. Невірно працюєш! Працюй правильно, згідно з словом Моїм...

Ось зараз ми і вчимося так працювати – навчаємося методу священної молитви та уваги. Але навчаємося і тому, як не треба діяти. Навчаємося для того, аби не зазнати нам поразки. І зараз ми будемо розглядати другий хибний спосіб діяння. Хибний не загалом і не в принципі, але через те, що застосовується не у свій час, або що ми законсервувалися, зупинилися на ньому і не пішли далі. Тому-то його не треба відкидати зовсім, так само як і першу молитву – він є цілком прийнятний, але лише після третього способу діяння. Після приходу до священної молитви і уваги, після “очищення кореня”. Тут же мова йде про очищення “гілок”, але без очищення кореня – то є хибний шлях. Тож “друга молитва” – це власне спроба примусити чуттєве в нас мовчати, але спроба невдала. Невдала через те, що суб’єкт покладається на свою власну волю.

“О второй молитве. Вторая молитва заключается в следующем...”

Якщо в першому присутні емоції, то в другому – відкидаємо чуттєве:

“Ум собирает самого себя, отвлекаясь от чувственных вещей (!), оберегает себя от внешнего ощущения и, собрав воедино все помыслы, начинает своё движение...”

Ми вольовим методом зосереджуємося на думці духовній, на Божому. І це є ніби чудово. Бо ж маємо розум плюс воля за мінусом емоцій...

Иногда он исследует помыслы; иногда обращает внимание на моления, которые из уст возносяться к Богу; иногда влечёт к себе пленённые помыслы, а иногда, сам захваченный страстью, силой заставляет себя вернуться к самому себе...”

Ми вольовим чином зосереджуємось на думці духовній, на Божому. Робимо спробу скинути з себе те, що нас полонить (лихі думки та бажання). Але боремось своєю волею – а, отже, програємо! Бо боремося знову на периферії душі, бо серце наше не очищене, і з нього дістаються усе нові та нові гріхи!.. Відрубав одну голову цієї звірини – а на її місці іще три виросло. І ти знову падаєш... Господь же каже: Вставай, дитино Моя кохана, ти неправильно борешся! Уразь його в серце, цього дракона, і ось тоді він впаде...

“Для ведущего брань подобним образом невозможно ни обрести покой, ни быть увенчанным венком победителя. Такой человек подобен сражающемуся в ночной схватке: голоса врагов он слышит, удары получает, а ясно видеть, кто они, откуда пришли, как и ради чего они наносят удары, он не может...”

В поті чола пораєш, пораєш цю “землю” – а вона тобі родить тернину й осот... Чому? Бо треба з коренем виривати – не мислі уже, але помисли гріховні нищити, а не зрубувати вершки! Не те щоб не працює тут рільник – працює, але результату не має.

“И причина этого несчастья – мрак, окутывающий его ум. Ведущий брань подобным образом не может ускользнуть от духовных чужеземцев. Он несёт тяжкий труд, но лишается мзды...”

Це вже краще, аніж перше, де одразу хапали плоди – тут уже не плоди, а гілки, але треба йти ще глибше – в корінь!

“Увлекаемый тщеславием он мнит себя бдительным (і “постить”, і воює з ковбасою – воює і з сусідами й рідними, які чомусь не хочуть змагатися із нею...); будучи игрушкой в руках этого тщеславия и весь во власти его, он, превозносясь, порицает других за отсутствие духовного бдения; поставляет себя пастырем словесных овец, уподобляясь слепцу, обещающему вести слепых правильной дорогой.

Таковы образы второй молитвы: из сказаного, любящий духовный труд может легко понять вред, причиняемый ею. Но она лучше первой, как лучше ночь лунная ночи беспросветной и беззвёздной”.


Амінь.



† † †

Протоієрей Олег Ведмеденко запрошує усіх, хто є небайдужим до справи свого спасіння, до БІБЛІЙНОЇ ШКОЛИ ДУХОВНОГО ВДОСКОНАЛЕННЯ, заняття якої проводяться щонеділі о 17-00 в актовому залі готелю “Профспілковий” (м. Луцьк, просп. Відродження, 24, 3-й поверх, навпроти міської лікарні №2).

Основна мета запропонованих слухачам лекцій – дослідження Слова Божого по духу: як форми (духовна символіка біблійних текстів), так і змісту Писання (невипромінювання зла /смирення/, як шлях здобуття внутрішньої сили /благодаті/).

На заняттях ви можете придбати конспективні матеріали, аудіо та відеозаписи лекцій і проповідей протоієрея Олега, різноманітну духовну літературу.

Зібрання супроводжуються загальною молитвою та співом духовних пісень.

ВХІД ВІЛЬНИЙ! МИ ЧЕКАЄМО ВСІХ, ХТО ШУКАЄ ПРАВДИ БОЖОЇ.

Дистанційне навчання
здійснюється через мережу Інтернет та за допомогою листування.

НАПИШІТЬ НАМ, і ми надішлемо Вам інформацію, як отримати поштою книги, конспекти лекцій, аудіо та відеозаписи лекцій і проповідей протоієрея Олега. У лист вкладіть порожній конверт із зворотною адресою.

Наша адреса: Протоієрею Олегу Ведмеденку, Біблійна школа духовного вдосконалення, а/с 18, Луцьк-21, Україна, 43021.

E-mail: vedmedenko@fk.lutsk.ua

Інтернет-сайт Школи: www.vedmedenko.org



† † †

Біблійна школа протоієрея Олега Ведмеденка не має постійної фінансової підтримки від церковних або світських структур – наші програми благословляють своїми молитвами та коштами ті вірні, чиї серця відкрив для цього Господь.

Хто має можливість та бажання підтримати справу відродження духовного вчення Христового власною пожертвою, можуть зробити це за допомогою поштового переказу на адресу Біблійної школи (див. вище) з поміткою: “пожертва”, або “десятина”, або ж перерахувавши кошти на рахунок незалежної православної релігійної громади Христового Воскресіння, настоятелем якої є протоієрей Олег (тел. /0332/ 74-04-04; 8-096-23-01-777): розр. рах. № 26003017473 в КБ “Західінкомбанк” ТзОВ м. Луцька, Україна. МФО 303484. Ідент. код за ЄДРПОУ 34827281.

МИ МОЛИМОСЯ ЗА ЖЕРТВОДАВЦІВ СПРАВИ БОГОПІЗНАННЯ ТА ЇХНІ СІМ’Ї ПОСТІЙНО.

“Принесіть же ви всю десятину до дому скарбниці, щоб страва була в Моїм храмі, і тим Мене випробуйте, – промовляє Господь Саваоф: чи Небесних отворів вам не відчиню, та не виллю вам благословення аж надмір?” (Книга пророка Малахії, 3 розділ, 10 вірш).