Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ СТАТТІ:

Стаття № 14: Да убоїться жона...


Запитання читача:
Чи нерівність чоловіка й жінки – це Божа данність? І чи справедливо це: “Да убоїться жона…”?

Відповідь:
Коли здійснює священик чин вінчання в таїнстві шлюбу, то обов’язково читається уривок з Послання святого апостола Павла до ефесян, у якому, зокрема, є і такі слова:

“Дружини, – коріться своїм чоловікам, як Господеві, – бо чоловік – голова дружини, як і Христос – Голова Церкви… Чоловіки, – любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву…

Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, – і будуть обоє вони одним тілом… Отже, нехай кожен зокрема із вас любить так свою дружину, як самого себе, а дружина нехай боїться свого чоловіка!” (До Ефесян, 5 розділ, 22–33 вірші).


Як бачимо, сказано однозначно: чоловіки – любіть своїх дружин; дружини – коріться своїм чоловікам. Виникає закономірне запитання (здебільшого, у жінок – чоловіків такий стан речей, звісно, цілком влаштовує…): чи не занадто категорично сказано? І де ж тоді справедливість? Адже “одне тіло” означає однакові, рівні? Як зрозуміти таке розділення, і чи дійсно Господь допустив тут таку собі “дискримінацію за статевими ознаками”? Як пов’язати це з тим, що Бог, як сказано у Писанні, “не дивиться на особу” (тобто однаково справедливий до всіх)? Спробуймо разом розібратися у цих непростих запитаннях, грунтуючись на основі основ мудрості, Книзі книг – Святому Письмі Біблії. Для цього пориньмо у ті давні часи, коли створив Бог людину – точніше першу цивілізацію людей, символічно зображену в Писанні під образами Адама (“Адам” – означає земний) і Єви (“Єва” – життя).

У першій книзі Біблії, Буття, читаємо:

“І сказав Бог: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою, і хай панують над морською рибою, і над птаством небесним, і над худобою, і над усією землею, і над усім плазуючим, що плазує по землі».

І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх…

І сказав Бог: «Недобре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього»…

І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, – і заснув він. І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце.

І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів її до Адама.

І промовив Адам: «Оце тепер вона – кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою
(“чоловікова”, “чоловічиця” – жінка) буде зватися, бо взята вона з чоловіка. Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, – і стануть вони одним тілом»…

І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: «Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!..” (див. Буття, 1.26–28; 2.18–24).


Навіть якщо розглядати буквальний зміст наведених віршів, то й тут кожне слово пронизане глибокою символікою. Нас цікавить: чи допустив Бог нерівність при створенні чоловіка та жінки? Ні! Недаремно ж жінка створена саме “з ребра” Адамового. “З ребра” – тобто з боку, як рівна йому. У даному випадку ребро Адамове відіграє роль алегорії і служить емблемою рівності, одноістотності, єднання в гармонії любові.

“Кість від костей…” Бо якби жінка була створена з “кістки”, скажімо, ноги, то чоловік міг би сказати: “Схилися до ноги моєї, бо ти з ноги моєї…” Якби ж “кістка” взята була з голови, то жінка могла б закинути: “Я з голови, а отже, маю головувати”. Ні. Не з голови і не з ноги. З ребра! Як рівна… І цей штрих не випадковий на сторінках Святого Письма. Втім, як немає випадкової в Біблії жодної букви, жодної йоти (найменшого значка: йота – це найменша буква єврейського алфавіту, як у нас апостроф), бо за кожною буквою Писання лежить глибокий морально-етичний, духовно-символічний та містичний зміст.

Отже, як бачимо, жінка була створена рівною своєму чоловікові. Звідки ж взялася нерівність? Як і коли була порушена ця Богом дана споконвічна гармонія? Тут нам доведеться перегорнути іще одну сторінку історії цивілізації – сторінку початку великої драми людства. І назва їй – гріхопадіння...

Всесвітня гармонія, що в ній перебували перші люди віри, змальована в Біблії у вигляді земного раю, Едему (“Едем”, “Еден” – приємність, насолода, ніжність). Едем це гармонія в людині, гармонія в природі, гармонія між людиною, природою і Богом. Гармонія, осінена “деревом життя” – вічним законом Любові, древом благодаті Божої з благословенними плодами добра, миру, щастя, що дарують життя вічне. І саме ці, духовні плоди з містичного древа життя, і вкушало людство на зорі свого існування…

“І насадив Господь Бог рай ув Едені на сході, і там осадив людину, що її Він створив.

І зростив Господь Бог із землі кожне дерево, принадне на вигляд і на їжу смачне, і дерево Життя посеред раю, і дерево пізнання добра й зла…

І взяв Господь Бог людину, і в еденському раї вмістив був її, щоб порала його та його доглядала.

І наказав Бог Адамові, кажучи: «Із кожного дерева в Раю ти можеш їсти. Але з дерева знання добра і зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!..” (Буття, 2.8–16).


Як ми пам’ятаємо, Господь створив людину на образ Свій: “Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою…” У чому ж образ і подоба Божі в людині? Не зовнішня, безумовно, ця подоба, не фізична! Адже, як сказано в Євангелії, “Бог є Дух…” (див. Євангеліє від Івана, 4.24). Тож образ і подоба Божі – це поняття духовні. Бог є Любов – і людина створена здатною любити. Бог є Премудрість – і людина створена розумною. Бог є Сущий (Той, Хто має сутність Сам у Собі, Хто не залежить ні від кого) – і людина, за образом Божим, створена вільною.

Дійсно, Господь створив людину не роботом-виконавцем волі Його, але вільною істотою, яка сама обирає собі шлях. Особистістю, що має змогу вільно йти до світла, вільно виконувати волю Божу, вільно скеровувати свій життєвий шлях до правди, добра і любові. Але ця свобода вимагає від неї певної відповідальності, адже людина може так само вільно обрати собі шлях і до темряви; може споживати плоди як з древа життя, так і з дерева пізнання добра й зла, тобто пізнавати добро через зло. І таке “древо” було в раю. І таку можливість Господь залишив людині. Людині, а не роботу. Людині, сотвореній за образом Його…

І людина зробила свій вибір.





2. Гріхопадіння



Коли лікар попереджає нас про те, що якась важка хвороба, наприклад СНІД, є смертельною, і що скуштувавши цього “плоду”, допустивши в кров свою згубний вірус, ми обов’язково помремо, – то ми віримо йому. Віримо лікарю як фахівцю своєї справи, і нам і на думку не спаде перевіряти його слова на власному досвіді, практично переконуватися в істинності цієї остороги, “вкушати заборонений плід”. Не так сталося з першими людьми – першою цивілізацією людей, змальованою у першій книзі Біблії, “Буття”, під образами Адама та Єви. Бо хоч вони й знали волю Божу, хоч і звучали в їхніх серцях слова Господні: “Із кожного дерева в раю ти можеш їсти, але з дерева знання добра й зла – не їж від нього, бо в день їди твоєї від нього ти напевно помреш!”, – але спокуса одержала верх над вірою. Змій стародавній, отой диявол і сатана, дух гордині людської, дух злоби і лукавства – знайшов шлях до людського розуму, посіявши недовіру до слів Творця.

У Біблії цей ворог і супротивник, цей вселенський обманець (“диявол” – обманець; “сатана” – супротивник) зображений в образі хитрого змія. Чому саме змія? І в чому вона, зміїна хитрість? Хіба вуж чи гадюка – такі уже хитрі тварини? Тут ми знову спостерігаємо глибоку символіку Святого Письма. Хитрість змія в його гнучкості, у здатності тихо й непомітно заповзати в душу, сіяти зерна недовіри у полі людських сердець – недовіри до волі Божої, до слова Господнього. У здатності жалити смертельним своїм жалом – жалом гріха.

Лукавий змій поступово підводить Єву до гріха – до порушення Закону, волі Божої (гріх – це і є беззаконня), сіючи сумнів у правоті Творця: “Чи правду сказав Бог?..”

“І сказав він до жінки: «Чи Бог наказав: Не їжте з усякого дерева раю?»

І відповіла жінка змієві: «З плодів дерева раю ми можемо їсти, але з плодів дерева, що всередині раю, – Бог сказав: «Не їжте із нього, і не доторкайтесь до нього, – щоб вам не померти».

І сказав змій до жінки: «Умерти – не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, знаючи добро і зло».

І побачила жінка, що дерево добре на їжу, і принадне для очей, і пожадане дерево, щоб набути знання. І взяла з його плоду, та й з’їла, і разом дала теж чоловікові своєму, – і він з’їв…” (Буття, 3 розділ, 1–6 вірші).


Як бачимо, мова тут саме про духовний плід – плід пізнання добра й зла, а не про яблуко чи грушу, чи інший який плід фруктового дерева, як це тлумачать деякі “знавці” Писання. Спожити плід пізнання добра й зла означає пізнати добро через зло, пізнавати істинність слова Божого, переконуючись у ній шляхом страждань за свої гріхи. Як неслухняна дитина пізнає правдивість батьківських слів після того, як упече пальчик об гарячу плиту, або поріжеться, тобто “з’їсть” отой заборонений плід.

Який же результат отримала людина внаслідок первородного гріха? Райська гармонія була порушена. В життя людства увійшли сором, страх, біль, злидні і сама смерть. Порушилась гармонія у взаємовідносинах між чоловіком та жінкою, Адамом та Євою і по букві. Жінка з рівної, “з ребра взятої” подруги, з “кості від костей і тіла від тіла” чоловікового, перетворилася на покірну мужеві “половину”. Людство та й сама земля підпали під прокляття – роз’єдналися з Богом. Адам і Єва вийняли отой “клин” віри, що з’єднував їх з Творцем неба і землі, всього видимого і невидимого, таким чином проклявши себе, роз’єднавши себе з Богом (“проклинаю” – від слова “клин”: виймаю клин, роз’єдную; на відміну від “заклинаю”: стягую клином, з’єдную).

“І сказав Господь до жінки: «Помножуючи, помножу терпіння твої та болі вагітності твоєї. Ти в муках родитимеш дітей, і до мужа твого пожадання твоє, – а він буде панувати над тобою».

І до Адама сказав Він: «За те, що ти послухав голосу жінки своєї та їв з того дерева, що Я наказав був тобі, говорячи: «Від нього не їж», – проклята через тебе земля! Ти в скорботі будеш їсти від неї всі дні свойого життя.

Тернину й осот вона буде родити тобі, і ти будеш їсти траву польову.

У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, – і до пороху вернешся»” (Буття, 3.16-19).


Райське життя закінчилось. Порушилась гармонія в людині, в природі, гармонія між людиною і природою; порушилась гармонія і в сімейних стосунках. Але Господь залишив людям чудову обітницю – обітницю, яка дала їм надію. Надію на спасіння…





3. Віра. Надія. Любов



Яку ж надію залишив Господь людям після позбавлення їх насолоди райського життя? У книзі Буття читаємо:

“І до змія сказав Господь Бог: «За те, що зробив ти оце, то ти проклятіший над усю худобу, і над усю звірину польову. На своїм череві будеш плазувати, і порох ти їстимеш у всі дні свойого життя.

І Я покладу ворожнечу між тобою й між жінкою, між насінням твоїм і насінням її. Воно зітре тобі голову, а ти будеш жалити його в п’яту” (Буття, 3 розділ, 14-15 вірші).


“Воно зітре тобі голову…” “Воно” – “насіння жони”, народжений від Духа Святого і Марії Діви Син Божий, зітре голову сатані, знищить ідею зла у вселенній... І з того дня уже віра в прихід Спасителя, віра в прихід на землю Бога во плоті, Господа нашого Ісуса Христа, віра в рятівну місію Сина Божого стала живити надією серця старозавітних праведників. Цю віру пронесли через своє життя праведні сини Адама і Єви – Авель та Сиф; нащадки Сифові – Енох та Ной; нащадки Ноєві – Авраам, Ісак та Яків, який за віру свою отримав від Господа ім´я “Ізраїль”, тобто переможець. Вірою жили праведні спадкоємці Ізраїлеві – Йосип, Мойсей, судді, пророки та царі народу Божого. Аж поки не настала повнота часу, і не прийшов Викупитель... Як і сказано в Євангелії від Івана: “Так бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Від Івана, 3.16).

Ісус Христос Своїм смиренним життям, смертю на хресті та воскресінням показав людству шлях спасіння, явив дорогу до щастя, до вічного життя, до Небесного царства. “Вірою спасетесь…” – свідкує Господь. Вірою смиренною, ствердженою ділами любові… Розіп’яти в собі гріх разом з Христом (себто, смиренням Христовим), вмерти для гріха разом з Ісусом (очиститися благодаттю, яка через смирення), а відтак і воскреснути в життя вічне разом із Ним (віднайти бажану свободу духа) – ось шлях правдивого християнина. Віра в істинність цього Богом накресленого шляху дає нам надію на відновлення предвічної гармонії: гармонії в людині, в природі, гармонії між людиною, природою і Творцем.

Сказав Господь: “Ані йота єдина, ані жоден значок із Закону не минеться, аж поки не збудеться все” (Від Матвія, 5.18). Не зміниться жодне слово з Святого Писання, аж поки не збудеться заповідане: поки не прийде царство Боже “як на небі, так і на землі”, не зацарює Господь в наших серцях. Царство Небесне – царство благодаті, держава миру, омріяна країна свободи – всередині нас. Як розчина, що кладе її жінка на три міри борошна, – так зростає світло правди Христової, дух смирення й любові в нас, “аж поки не вкисне усе”. Аж поки Святий Дух не наповнить наше серце, так що не залишиться у ньому місця для темряви гордині та нелюбовності. І тоді-то й “збудеться все”. Тоді підзаконна заповідь “Да убоїться жона мужа свого” зміниться на підблагодатну:

“Бо ви всі сини Божі через віру в Христа Ісуса. Бо ви всі, що в Христа охрестилися, у Христа зодягнулися.

Нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, – бо всі ви один у Христі Ісусі…” (Послання апостола Павла до Галатів, 3.26-28).


Всі ви “один” у вірі, всі ви “один” у досконалості, всі ви “один” у любові!.. А коли любов царює в сім’ї – то вже немає розділення. Тоді немає місця пануванню чоловіка над жінкою, немає нерівності, бо ж:

“Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить; любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою; усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить.

Ніколи любов не перестає...” (Перше до Коринфян, 13.4–8).


Але поки це ще не так, поки не царює ще Божа любов у сім’ї, поки ми ще не маємо права зватися “синами Божими через віру в Христа Ісуса”, бо не маємо ще тієї віри (живої, дієвої, смиренної віри, що чинна любов’ю). Поки не розкрили серця свої перед Тим, Хто стукає, – не довірились, не віддалися Йому повністю. Поки ще не водимося духом Божим, духом Любові, і ходимо не за духом, а за тілом, думаємо не про духовне, а про тілесне, – то й не дивуймося тому розділенню, яке маємо в сім’ях своїх. Бо хоч сім´я і є “одне тіло”, проте у тілі недосконалому закономірно існує нерівність. А в нерівності цій жіноча половина об’єктивно мусить підкорятися чоловічій. І в цьому Божественна мудрість, на перший погляд, можливо, і незрозуміла, і неприйнятна.

Якщо розглядати людську натуру з позиції психології, то можна помітити певні відмінності у ментальності статей. А саме, що чоловічий розум більш аналітичний (логічно мислячий), аніж жіночий. І мова тут не про рівень інтелекту, а лише про розумовий характер людини (“менталітет” – від латинського mens, mentis – розум, мислення: образ думок, світосприйняття, психологія окремої особи, статі, національності, соціальної групи). Жінка ж природно – більш емоційна, більш чутлива, аніж чоловік.

Як приклад, наведемо таку ситуацію. Якщо сім’я йтиме понад прірвою, і дитина, послизнувшись, раптом зірветься з кручі, то мати не замислюючись кинеться за нею у безодню. Батько ж – не факт. І не тому що не любить дитину, а тому, що чоловічий розум більш раціональний. Він одразу проаналізує ситуацію і зрозуміє, що скочивши у прірву і дитину не врятує, і сам загине. Жінка ж нічого цього аналізувати не буде, бо ментальність її емоційніша, і материнські почуття у той момент напевно переважать голос розуму. Тому-то в біблійній мові чоловік символізує собою розум, жінка – чуття; чоловік – віру, жінка – життя; чоловік – жерця, пастиря, Христа, жінка ж – общинника, громаду, церкву.

Таким чином, коли читаємо: “Дружини, коріться своїм чоловікам”, то маємо розуміти, що окрім буквального змісту, ця фраза означає також і те, що емоції наші, чуття наші повинні підкорятися розуму; що життя наше завжди має керуватися вірою; що церква повинна служити лише єдиному Богові.

Втім, не відкидаймо й буквального значення цих слів, пам’ятаючи, що смиренність жінки – це основа ладу в сім’ї, і “Досада, стид та великий сором, коли жінка буде панувати над своїм чоловіком” (Сирах, 25.24). Отож, “Да убоїться жона”. Хоча особисто мені більше імпонує переклад отця Івана Хоменка: “Хай же кожний з вас зокрема любить свою жінку так, як себе самого, а жінка – хай поважає свого чоловіка…”



www.vedmedenko.org


Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: