Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ СТАТТІ:

Стаття № 15: Канон


Запитання читача:
Буквально шокована розповіддю родички про те, як під час хрещення батюшка відмовився здійснювати таїнство, бо, мовляв, хрещений батько (16-річний хлопець) свого часу був охрещений у неканонічній церкві. Інцидент вичерпався лише після того, як “канонічний” служитель культу тут же перехрестив злощасного кума…

Відповідь:
КАНОН – (грецькою) пряма палиця, тростина,

теслярське мірило, правило.

“А Той, Хто зо мною говорив, мав міру, –

золоту тростину, щоб зміряти Місто, і брами

його, і його мур... ” (Апокаліпсис, 21 розділ, 15 вірш)




В останні роки, роки розколу православ’я, слово “канон” стало чи не найуживанішим у церковних, а точніше в навколоцерковних колах. Яка церква канонічна, а яка ні? Які священики та єпископи канонічні, а які ні? Чи таїнства, що здійснюються в “неканонічній” церкві, дають благодать, чи ні? Чи душі спочилих християн, які поховані “неканонічними” священиками, упокояться? А може, їх треба перепоховати? А може, варто перепоховати і тих померлих, яких ховали священики “канонічної” нині церкви в 141-річний період її колишньої “неканонічності”?.. Вирують пристрасті. Хапають “канонічні” й “неканонічні” один одного за барки. Ламаються списи в словесних баталіях. Рушаться сім’ї. Брат не розмовляє з братом, діти відвертаються від батьків, батьки, вставши недільним ранком з однієї постелі, ідуть молитися до різних храмів. Один – до “канонічного”, друга – до “неканонічного”...

Канон... Це слово стало в наші дні символом розколу, емблемою розбрату, нерозуміння і нелюбовності. Що ж таке “канон”? Чи не забули ми, бува, саму суть цього слова? А може, ми просто підмінили поняття? Може, людський канон застелив перед нашими очима канон Божий? Може, ми лише хочемо прикрити тим каноном, як фіговим листком, свою ж таки людську духовну наготу, духовний сором, нашу велику провину перед Господом? І чи існує взагалі сьогодні дійсно канонічна церква – церква, яка б суворо виконувала всі вимоги Канонічного права? І чи є насправді сьогодні такий Канон, який не роз’єднував би, а навпаки, об’єднував? Що ж, аби дати відповіді на ці запитання, давайте звернемося до першоджерела. Висвітлимо проблему, спираючись на Первоканон кожного християнина – Слово Боже, та на джерела Канонічного права православної церкви.

Існує таке поняття: “страйк по-італійськи”. Суть його у тому, що персонал якогось підприємства або установи, аби примусити керівництво задовольнити свої вимоги, не вдається до звичайного страйку, тобто не припиняє роботи, а просто починає чітко, – не ухиляючись ні ліворуч, ані праворуч, – виконувати всі приписи й інструкції, які діють на даному підприємстві. В результаті через короткий час таке підприємство чи установа просто паралізується і припиняє свою роботу… Подібну аналогію можна застосувати й до Канонічного права. Якщо церква, яка стверджує, що вона “канонічна”, буде дійсно суворо виконувати церковні канони, то в дуже короткий термін вона просто розпадеться як релігійна структура. І тому не думаю, що погрішу проти істини, якщо скажу, що канонічної церкви у точному розумінні цього слова на сьогодні просто не існує (!), і, таким чином, представники так званої “канонічної” церкви в Україні, і не тільки, насправді просто обманюють і себе, і свою паству.

Для прикладу давайте відкриємо Канонічне право, і проаналізуємо деякі його пункти в розрізі церковного життя сьогодення:

“Усіх вірних, що приходять до церкви й Святе Письмо слухають, але не перебувають на молитві й святому причасті до кінця, за те, що тим самим безчинствують у церкві, належить відлучати від церковного єднання” (Правила Святих Апостолів, канон 9).

Чи багатьох із тих, хто під час літургії виходить з храму уже по “Отче наш”, відлучено “канонічною” церквою? Не думаю, щоб хтось пригадав би такий випадок сьогодні. То чи можна тоді говорити про канонічність церкви, яка не виконує церковні канони?..

“Іподиякон, читець чи співак, який те саме робить (тобто захоплюється грою або пияцтвом – див. попередній, 42-й канон), або хай припинить, а як ні, то хай буде відлучений. Так само й миряни” (Правила Святих Апостолів, канон 43).

Чи багато шанувальників “зеленого змія” та любителів пограти у карти відлучено тими, хто так “свято” дотримується канонічності?..

“Єпископ, чи пресвітер, якщо перехрестить такого, що вже по-правдивому охрещений... хай буде видалений за те, що познущався з хреста й смерті Господньої і не розрізняє священиків від псевдосвящеників” (Апостольські Правила, канон 47).

А чи поодинокі випадки вимоги “канонічних” пресвітерів перехрещувати дітей, які були охрещені канонічно висвяченими у свій час ієреями, тільки тому, що ці ієреї здійснили таїнство, перейшовши в “неканонічну” церкву? І чи видаляються такі ревнителі “канонічності” з кліру?..

“Якщо якийсь єпископ, пресвітер, диякон або взагалі хтось із священного сану їстиме м’ясо з кров’ю душі його, або пошкоджене звіриною, чи мертвяка, хай буде видалений, бо це забороняє закон. Але якщо це зробить мирянин, хай він буде відлучений” (Апостольські Правила, канон 63).

Чи багато з мирян, які і в свята, і в будні ласують кров’янкою, відлучено від церкви? А може, “канонічні” священики просто не знають, що кров’яна ковбаса в Україні на столі чи не в кожній сім’ї? Але ця наївність повністю вивітрюється, коли випадає нагода звинуватити у порушенні церковних канонів, а відтак і оголосити “неканонічними”, інших…

“Ніхто з приналежних до духовного сану або з мирян аж ніяк не повинен їсти опрісноків, що їх дають юдеї, ні входити в дружбу з ними, ні під час хвороби не закликати їх, і лікування від них не приймати, і в лазнях разом з ними не митись. Якщо хто наважиться це робити, то духовну особу позбавляти сану, а мирянина відлучати” (11-й канон П’ято-Шостого Вселенського Трульського собору).

Уявімо на хвилинку, що “канонічний” священик першим чином запитає у лікаря “швидкої” про його віросповідання. І чи багато мирян відлучено за те, що мились в одній лазні з юдеєм? Тут людина світська пожартувала б щодо зазирання в кабінки в пошуку “обрізаних”, але, погодьтеся, тут таки не до жартів...





2. Канон і благодать



“Канону святих і Богоносних Отців наших треба дотримуватись і в тому, щоб на пресвітера раніш, як у 30 років, не висвячувати, навіть коли б та людина й дуже достойна була, а перенести на зазначені роки, бо Господь Ісус Христос на тридцятому році хрестився та почав учити. Так само й диякона раніш, як у 25 років, і дияконіссу раніш, як у 40 років, не висвячувати” (14-й канон П’ято-Шостого Вселенського Трульського собору).


Одного цього канону достатньо, аби повністю паралізувати церковне життя, бо, як правило, і во диякони, і во пресвітери висвячуються молоді семінаристи у віці, який далеко не відповідає канонічним нормам; а 15-й канон цього Собору застерігає:

“Якщо ж хтось, на який би то не було духовний сан, висвятить раніше від означених років, – хай буде позбавлений сану”.

Отже, якщо бути послідовними і до кінця “канонічними”, то треба виконати і цей канон. І тоді в “канонічній” церкві довелося б позбавити сану усіх єпископів. Додам лише, що другий канон цього ж таки Собору забороняє вносити будь-які зміни у вищезгадані канони:

“Нікому хай не вільно буде вищезгадані канони змінювати, чи касувати, чи, крім запропонованих, приймати інші з підробленими підписами, що їх склали б якісь люди, що наважаться торгувати істиною” (П’ято-Шостий Вселенський собор, канон 2).

Канони, тут мною наведені, лише трохи відхиляють завісу незнання джерел Канонічного права, але й цього досить, щоб зрозуміти всю гостроту проблеми. А питання на сьогодні стоїть таким чином: необхідно або терміново переглянути Канонічне право православної церкви, і внести зміни у відповідності до вимог часу, або припинити оце штучне розділення на “канонічних” і “неканонічних” з тої простої причини, що “канонічних” у точному розумінні цього слова просто не існує! Не існує тому, що жодна конфесія суворо не дотримується канонів православ’я через те, що цього не можна зробити фізично, інакше церква просто перестала б існувати.

Ще один міф представників “канонічної” церкви це те, що канони, мовляв, дають благодать Святого Духа і, таким чином, церква “неканонічна” відповідно є і “безблагодатною”. Тут спостерігаємо явне змішання людського і Божого, святого і не святого, бачимо нехитру підміну понять. Канони – це збірник церковних правил, які регламентують деякі сфери життя церкви. І не більше! Канони не можуть давати чи віднімати благодать, бо благодать Божа – це прерогатива Святого Духа. А Він, Дух Святий, як сказано в Євангелії від Івана, “дихає де хоче”, а не згідно з приписами церковних правил (див. Від Івана, 3 розділ, 8 вірш). Благодать Божа по вірі смиренній дається, як дар Божий, і вона не від людей, хай і найдосконаліших: “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то – дар Божий...” (Послання апостола Павла до Ефесян, 2.8).

У другому ж посланні до коринфян, читаємо: “Повідомляємо ж вас, браття, про Божу благодать, що дана Церквам...” (Друге до Коринфян, 8.1). Отже, як бачимо, не церкви (канонічні чи неканонічні) дають благодать, а Господь, по вірі правдивій, себто смиренній, дарує вірним благодать Всесвятого Духа. По вірі, а не по канонах! І забирає Господь благодать Свою також не згідно з приписами церковними, а читаючи в серцях людських. Бачачи, що відійшли від Бога, відвернулися від духовності, зреклися первородного, як Ісав, і покохали більше “оте червоне”, сочевичну юшку – земне, оманливе багатство світу цього:

“Дивіться, щоб хто не зостався без Божої благодаті, щоб не виріс який гіркий корінь і не наробив непокою, і щоб багато хто не опоганились тим.

Щоб не був хто блудник чи безбожник, немов той Ісав, що своє первородство віддав за поживу саму” (До Євреїв, 12.15–16).


Господь читає серця. Він “противиться гордим, а смиренним дає благодать”. Ось Канон, ось правило, згідно з яким насправді розподіляється благодать Божа. Відчуття власної гріховності та недосконалості, глибоке покаяння з плодами самозречення і смирення, усвідомлення немічності своєї та надія на єдиного Бога – ось справжня канонічність. Щирий порив до Господа, пошук Бога в собі, розкриття серця свого перед Небом у самозреченні та любові – ось істинна благодатність. Тиха молитва серця, смирення духа, внутрішнє просвітлення та богопізнання – ось єдино правдиві ознаки живого християнства, відмітні риси дійсної православності…

І якщо є така віра в церкві, якщо царює в ній смирення, братерство й любов, то не залишиться вона без благодаті Духа Божого. Бо ж “Благодать зо всіма, що незмінно люблять Господа нашого Ісуса Христа!” (До Ефесян, 6.24). Амінь.



www.vedmedenko.org


Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: