Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ СТАТТІ:

Стаття № 184: БАГАТИЙ ЮНАК


В дванадцяту неділю по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Матвія:

“І підійшов ось один, і до Нього (до Нього – до Христа) сказав: «Учителю Добрий, що маю зробити я доброго, щоб мати життя вічне?» Він же йому відказав: «Чого звеш Мене Добрим? Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого. Коли ж хочеш ввійти до життя, то виконай заповіді». Той питає Його: «Які саме?» А Ісус відказав: «Не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй неправдиво. Шануй батька та матір, і люби свого ближнього, як самого себе». Говорить до Нього юнак: «Це я виконав все. Чого ще бракує мені?» Ісус каже йому: «Коли хочеш бути досконалим, – піди, продай добра свої та й убогим роздай, – і матимеш скарб ти на Небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною». Почувши ж юнак таке слово, відійшов, зажурившись, – бо великі маєтки він мав.

Ісус же сказав Своїм учням: «По правді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне. Іще вам кажу: Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!» Як учні ж Його це зачули, здивувалися дуже й сказали: «Хто ж тоді може спастися?» А Ісус позирнув і сказав їм: «Неможливе це людям, – та можливе все Богові!” (Від Матвія, 19 розділ, 16–26 вірші).


Як часто ми, подібно отому євангельському юнакові, зухвало “рапортуємо” перед Господом. Як часто, торкнувшись тільки-но поверхні віри, виставляємо себе перед Богом і людьми безгрішними праведниками, мало не святими. Як часто під час сповіді на запитання священика: чи маєш які гріхи? – у відповідь лунає: ні, не маю в чому каятися. Я не вбиваю, не краду, не чиню перелюбу, шаную батька та матір. А до сповіді прийшов, аби повністю виконати букву обряду, і, отримавши дозвіл запричаститися, увійти в життя вічне...

Ми, як той багатий юнак, часто-густо маємо гордовиту сміливість перед Богом промовляти: “Це я виконав все. Чого ще бракує мені?” І Господь, висвітлюючи нашу недосконалість, іронічно відповідає: “О! То тобі вже мало що й зосталось здійснити, аби отримати життя вічне. Продай-но все, що ти маєш: хату, меблі, машину, а гроші роздай бідним... Або, якщо це завелика жертва для тебе, і важить більше вічного життя, то хоча б перерахуй свій місячний дохід на нужди хворих психлікарні, утриманців інтернату чи дитбудинку, а потім бери свій хрест і йди за Мною...” Чи не відійдемо й ми після таких слів від Господа в задумі? Чи не збагнемо, що насправді на першому місці в нашому житті можливо був не Господь, а таки матеріальне?

Цією статтею не закликаю я до продажу “маєтків” своїх (та й Господь зовсім не цього вимагає від нас), але кличу замислитись над тим, що, на жаль, часто так буває, що не небесні скарби ми збираємо собі в першу чергу, а земні. І таким чином, порушуємо уже найпершу заповідь закону Божого: “Хай не буде тобі інших богів переді Мною”. А відтак і другу: “Не роби собі подоби бога”. І третю: “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремне”. Бо коли ми називаємо себе християнами, то повинні й жити так, як жив Христос, або хоч намагатися так жити. Приклади ж такого життя ми бачимо в церкві часів перших християн:

“І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах.

І був острах у кожній душі, бо багато чинили апостоли чуд та знамен. А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним. І вони продавали маєтки та добра, і всім їх ділили, як кому чого треба було. І кожного дня перебували вони однодушно у храмі, і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу. І щоденно до Церкви Господь додавав тих, які спаслися” (Дії святих апостолів, 2.42–47).

Чи живемо ми так? Чи дійсно перебуваємо постійно в науці апостольській? Чи справді живемо в спільноті братерській, як вчить нас Господь: “Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви. По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою” (Євангеліє від Івана, 13.34–35)? Чи виконуємо насправді цю Заповідь? А, може, поглиблюємо ганебний розкол у церкві, ділячи ризи Христові? А, може, розділилися на 1800 конфесій, кожна з яких називає себе християнською, але з ненавистю поглядає на усі інші? Чи спромоглися возлюбити брата свого, не кажучи вже про ворогів?

Чи дійсно перебуваємо постійно в ламанні хліба слова Божого, того хліба духовного, про який сказав Господь: “Я – хліб життя, хто до Мене приходить, – не голодуватиме він...” (Від Івана, 6.35). Чи Слово Боже на ділі стало настільною книгою нашого життя? Чи прокидаючись зі сну, відкриваємо Біблію з молитвою: Господи, навчи мене, як прожити цей день, виконуючи заповіді Твої? Чи відходячи до сну, відкриваємо ми побожно цю Книгу книг, звіряючи із нею прожитий день?

Чи молитва, постійне спілкування з Богом, є нормою нашого життя? Чи маємо острах у кожній душі? Чи дійсно страх Божий, страх засмутити Господа своїми учинками, присутній в наших серцях? А може, перед всевидючим оком Божим дозволяємо собі робити такі діла, які ніколи не зробили б перед простим смертним? Чи дійсно на першому місці у нас Господь?

Чи перебуваємо кожного дня “однодушно у храмі”? Чи перетворили серця свої на храм Божий, як пише апостол: “Чи не знаєте ви, що ви – Божий храм, і Дух Божий у вас перебуває? Як хто нівечить Божого храма, того знівечить Бог, бо храм Божий святий, а храм той – то ви!” (Перше послання апостола Павла до коринфян, 3.16–17). Чи перебуває в нас Дух Божий, дух любові? Чи не нівечимо ми цей храм, перетворюючи його на “вертеп розбійників” – печеру нелюбовності, агресії, гордині, жадібності, нечистоти та беззаконня?

І ось коли задамо ми собі усі ці запитання, а відтак і неупереджено, чесно відповімо на них, – тоді й зрозуміємо, що оповідь про багатого юнака – це оповідь не тільки для нас, але й про нас. Так! Для нас і про нас, що більше бажаємо земного, аніж небесного багатства, слова Господні: “Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти!” Для нас та про нас і ці рядки з книги Об’явлення святому апостолу Івану Богослову: “Ти кажеш: «Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого (тут багатий на віру, на розуміння волі Божої, на праведність. – Авт. )». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!” (Об’явлення, 3.17).

Багатий юнак відійшов від Господа у зажурі. Замислімось і ми, але не відходьмо, а краще скиньмо з себе увесь тягар земної марноти, скиньмо з плеч своїх оті непід’ємні “тюки”, що заважають нам увійти до царства духовних Небес, та й поспішімо до тих “тісних воріт”, про які Господь: “Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, – і мало таких, що знаходять її...” (Від Матвія, 7.13–14).



† † †

Протоієрей Олег Ведмеденко запрошує дітей віком 6-16 років У НЕДІЛЬНУ ШКОЛУ ДЛЯ ДІТЕЙ.

Заняття проводяться щонеділі о 12-00 (одразу по завершенні літургії) за адресою: м. Луцьк, вул. Зв'язківців, 1 (територія “Таксосервису”, за “Рівненським” кладовищем).

ВХІД ВІЛЬНИЙ. МИ ЧЕКАЄМО ВСІХ, ХТО ШУКАЄ ДУХОВНОЇ ПРОСВІТИ.


Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: