Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ СТАТТІ:

Стаття № 24: “Не силою й не міццю...”


Запитання читача:
Сьогодні церква буквально задихається під спудом різноманітних обрядів, приписів та церемоній. Чи не правильніше було б зовсім відмовитись від тілесного богопоклоніння, а “поклонятись Отцю в дусі та істині”?

Відповідь:
Питання тілесного богопоклоніння належить до православної традиції, і сягає часів християнства нерозділеного. Наші брати-протестанти, безперечно, мають рацію, вказуючи на переобтяженість традиційних релігійних конфесій (маю на увазі православ’я і католицизм) різноманітними обрядами, церемоніями, приписами та канонами. Але протестуючи проти втрати простоти, відходу від чистоти християнства, вони часто-густо й самі потрапляють у тенета консерватизму, книжництва та ортодоксії, випліскуючи разом із брудною водою й немовля. Метою цієї публікації, як втім і інших, які стосуються обрядового життя Церкви, є не сліпа апологетика (захист) православної традиції, але спроба висвітлити її світлом Істини, розкрити глибину, показати суть, повернути звітрілу за роки духовного занепаду сіль її. “Бог Той, що виправдує. Хто ж той, що засуджує?..” (див. Послання апостола Павла до Римлян, 8 розділ, 33–34 вірші). Для того, аби відповісти на запитання: “Чи мають право на існування різноманітні зовнішні форми богопоклоніння?”, слід спершу з’ясувати: що ж насправді являє собою богопоклоніння правдиве?

Слово “поклонитися” в буквальному розумінні означає схилитися, преклонити коліна, схилити голову, понизитись. Духовний зміст богопоклоніння полягає у підпорядкуванні свого розуміння, свого бачення, своєї волі – волі Того, Хто є Джерелом Життя, себто Єдиному Богові. А в чому полягає воля Його щодо нас? У чому сенс нашого буття? Сенс буття людини у тому, щоб через духовне вдосконалення, обоження, освячення досягти висот богоєднання, висот вічного богопізнання. Творець прагне перебувати в гармонії зі Своїм творінням, бути не тільки над нами, не тільки посеред нас, але й, що найважливіше, в нас. “Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне” (Євангеліє від Івана, 3.16). “Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його” (Від Івана, 17.3). “Бо знаємо, що все створіння разом зітхає й разом мучиться аж досі. Але не тільки воно, але й ми самі, маючи зачаток Духа, і ми самі в собі зітхаємо, очікуючи синівства, відкуплення нашого тіла (перемоги духа над плоттю, повного єднання з Творцем. – Авт. )” (До Римлян, 8.22–23).

Як же досягти цього єднання? Як побудувати дім нашого спасіння? Фундаментом його, безперечно, є віра (а віра – від слухання Слова Божого – див. До Римлян, 10.17). Стіни складаються з чеснот смирення, надії, очищення постом і молитвою (за святим Антонієм Великим, піст – це стримування, або смирення язика, серця та черева). А дах, вершина – то любов досконала, осяяння нетварним божественним Світлом, містичне богоспоглядання, невимовна благодать богоєднання…

Червоною ж ниткою, цементуючою основою цієї Богом благословенної побудови є “цариця чеснот”, свята молитва. Молитва не в розумінні простого висловлення наших прохань до Господа, але в точному розумінні цього слова – як внутрішній, духовний зв’язок з Богом, молитва серця. Молитва, за словом святого Григорія Ниського, є “керманичем хору чеснот”, бо “жодна з них не буває сталою без молитви”. “Чеснота молитви звершує таїнство нашого єднання з Богом, і вона є зв’язком розумних створінь із Творцем”, – навчає Григорій Палама. “Постійно моліться”, – наголошує апостол Павло.

Молитва – це вознесіння душі й духа до Бога. Однак доки ми живемо в тілі, на землі, молитва наша, природно, виражається й у різноманітних зовнішніх формах. Це і колінопреклоніння, і хресне знамення, і возношення рук, і використання різноманітних богослужбових предметів та інші зовнішні дії християнського богослужіння, як засобів молитовного діяння.

Богослужіння Нового Завіту полягає не в постійному принесенні Богові в жертву овнів і тельців, але в прийнятті в серце християнське віри смиренної, що чинна любов’ю. У народженні згори від Духа Святого. У зростанні від віри в віру, від слави в славу, від сили в силу. У тому, щоб піднятися від віри покори і страху, рабства і клятви, до віри смирення й любові, усиновлення та благодаті. Щоб приносити Богові не гіркі плоди прокляття, але райські плоди благословення – плоди милосердя (смирення й любові) та боговідання. І таким чином зростати, до повного єднання з Творцем на пренебесних висотах Духа: “Бо Я милости хочу, а не жертви, і Богопізнання більше від цілопалень” (Осії, 6.6); “Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!.. Бог є любов, і хто пробуває в любові, пробуває той в Бозі, і в нім Бог пробуває” (Перше послання апостола Івана, 4.8,16); “Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене...” (Від Івана, 14.6); “Навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем смиренний, і знайдете спокій душам своїм...” (Від Матвія, 11.29); “Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать...” (Перше Петра, 5.5)

Царство Боже зусиллями береться. Та чи може людина лише своїми силами піднятися до істинного богослужіння, до поклоніння Богові “в дусі і правді”? Чи може досягти висот виконання волі Божої без сили Божої, без благодаті молитви? Безумовно ж, ні! Але поки ми в тілі, то й поклоніння наше, і молитва наша не позбавлені різних зовнішніх дій, чи то молитва прохання, чи подяки, чи славослів’я. Сам Господь Ісус Христос не уникав зовнішніх проявів молитовних і тайнодійних. Він преклоняв коліна (“упав Він долілиць та й молився”), “і, знявши руки Свої, поблагословив їх”, “дихнув і сказав” тощо.

Уважно та неупереджено дослідивши Святе Письмо, ми побачимо, що під час Свого земного служіння Христос застосовував зовнішні дії й під час зцілень, відвідував храм Єрусалимський, називаючи його “дім Отця Мого”, “дім Мій буде домом молитви” тощо. Так само чинили й апостоли. У книзі “Левит”, 10-ий розділ, 10-ий вірш сказано: “Розрізнюй між святістю й між несвятістю, і між нечистим та між чистим”.

Безумовно, тілесне богопоклоніння у тому вигляді, як його маємо сьогодні (переобтяжене чисельними обрядами, церемоніями, церковними звичаями), – це значною мірою результат духовної недосконалості, тяжкого занепаду релігійного життя, превалювання форми над змістом, букви над духом. І це, на жаль, не єдина проблема сучасного православ’я. Значно гірше – обрядовір’я і догматизм, дух насильства і користолюбства, гордині й сектантства, що обплутують сьогодні православну церкву. Ми живемо в дні великої скорботи занечищення віри, охолодження любові, духовної несвободи. В дні торжества антихриста та тріумфу новітнього фарисейства. Але слід пам’ятати, що це і час, коли “близько, вже під дверима...” (Від Матвія, 24.33). І близька вже година, що про неї сказано: “І буде останніми днями, говорить Господь: Я виллю від Духа Свого” (див. Дії святих апостолів, 2.17). Час, про який пророкував Христос: “Але наступає година, і тепер вона є, коли богомольці правдиві вклонятися будуть Отцеві в дусі та в правді, бо Отець Собі прагне таких богомільців” (Від Івана, 4.23)...

Християнські обряди – це ніщо інше, як зовнішній одяг Церкви. Церковнослов’янською “обрядитися” – значить “зодягнутися”. І цей одяг необхідний нам, немічним, допоки ми ще недосконалі. Проте Христос застерігає, наголошуючи: чи не важливіше від одягу тіло? А від тіла – душа? Тож прийде час, і Господь пошле нових Василів Великих для вдосконалення й спрощення церковних обрядів. Скажу більше. Прийде час, і Церква назавжди відкине обрядові “костури”, звівши зовнішнє богопоклоніння лише до необхідного мінімуму, і, як колись Давид, “танцюватиме перед Господнім лицем зо всієї сили” (Друга книга Царств (Друга Самуїлова), 6.14). Прийде час, і як за часів перших людей віри, Адама та Єви, будемо відкриті, “нагі” перед Господом, і не соромитемось (Буття, 2.25). Прийде час, і зійде з Неба Господнього, відродиться в серцях наших оновлена Церква, Новий Єрусалим, що його бачив у видінні Іван Богослов: “А храму не бачив я в ньому...” (див. Об’явлення, 21.22).

Прийде час... Але станеться це не тому, що хтось виб’є оці підпори, зірве цей одяг чи розорить цей храм. Не обманюймося, Бог осміяним бути не може! “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваоф…” (Захарії, 4.6)



www.vedmedenko.org




Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: