Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ СТАТТІ:

Стаття № 35: Коли сталась біда...


Запитання читача:
Як діяти християнину в екстремальній ситуації, коли є пряма загроза життю, здоров’ю, добробуту? Скажімо, в двері вашої оселі удираються злочинці з метою пограбування. Оборонятися силою, чи повністю покластися на Господа, за словом Божим: “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваоф” (Захарії, 4 розділ, 6 вірш)?

Відповідь:
Любомудріє Боже стверджує одну об’єктивну і абсолютну істину, яка полягає в єдиній заповіді Господній: “Возлюби…” Але передбачає воно й істину відносну, суб’єктивну, у відповідності з тим, хто скільки може вмістити (див. Євангеліє від Матвія, 19.12)...

Подібних запитань я отримую дуже багато. Як діяти під час тяжкої, можливо смертельної хвороби: гарячково шукати порятунку у лікарів, чи покласти усю надію на Господа? Водій-лихач скоїв аварію в якій загинула близька людина, а суд призначив йому занадто м’яке покарання. Усіма засобами домагатися пересуду, чи простити за словом Господнім: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”, та “Не мстіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь…” (Послання апостола Павла до Римлян, 12.19)? Іти на компроміс з начальником чи, ризикуючи втратити роботу, до кінця відстоювати свої переконання? На твоїх очах покидьки гвалтують дружину. “Не противлячись злому” віддати й дочку їм, чи вжити “адекватних” заходів, волаючи: “Допоможи мені, Господи!..”?

Запитання, запитання... Їх підкидає нам світ, у якому панує дух злоби піднебесний і богом якого є “змій, вуж стародавній, що диявол він і сатана”. І нам, християнам, певна річ хочеться мати чіткі відповіді на ці запитання, зодягнутись “у повну Божу зброю, щоб могли ми стати проти хитрощів диявольських...” (До Ефесян, 6.10–17).

Коли сталася біда, то перше запитання, яке належить собі задати, має бути не лише “за що?” , але й “чому? ”, і “для чого?” Чому мені, віруючій людині, християнину, Господь допустив таке випробування? Чому не справдилися на мені оці слова Господні: “Тебе зло не спіткає, і до намету твого вдар не наблизиться, бо Своїм ангелам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх, – на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги…” (Псалом 90(91))? Чому ж не понесли? Чому не захистили? Відповідь у більшості випадків слід шукати в перших рядках цього ж богонатхненного псалма: “Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає, той скаже до Господа: «Охороно моя та твердине моя, Боже мій, – я надіюсь на Нього!..”

Як часто ми, звинувачуючи Бога в усіх бідах наших, забуваємо, що ми живемо в світі. В світі, яким править не Господь, але “бог цього віку”, сатана. І саме він, будучи “світоправителем темряви” та “князем світу цього”, і являється насправді винуватцем усіх бід наших!.. Він, цей вселенський дух злоби, і є причинцем війн, катастроф, хвороб, бід, страждань та страшної, болісної смерті. Він, а не Господь! А проявляється і живе сатана не інакше як в нас, людях. І діє він через нас, людей… Плотський, не одухотворений наш розум, гординя самості нашої – це і є насправді сатана в нас. Звинувачувати Бога в усіх бідах – це все одно, що відрубати собі свідомо пальця, та й апелювати до Господа: “Чому не зупинив сокири?..” Або перебігати інтенсивну автомагістраль у кілька смуг руху, ще й тягнучи за собою дитину, – а потрапивши під колеса обурюватися: “Дитина ж у чому винна?!..”

Бог є Любов. Він бажає спасіння для всіх, та чи дозволяємо ми Йому спасти нас?.. Господь усіх хоче притягнути до Себе, як і сказано: “І, як буду піднесений з землі, то до Себе Я всіх притягну” (Від Івана, 12.32). Але чи дійсно ми підносимо Христа в своїм серці? Чи підносимо слово Його, віру смиренну, що чинна любов’ю, до висоти виконання? Чи возносимо до вишини одухотворення? Чи живемо так, як жив Христос? Або, хоча б, чи стараємося так жити?..

Світ наш уподібнюється у Біблії морю – бурхливому морю, схвильованому спокус бурею. Морю, яке горить геєнським вогнем людських пристрастей та пожадань, велителем якого є сатана. І щоби спастися в ньому, нам належить вчинитися острівцями тверді посеред цих бурхливих та смертоносних вод, стати “синами Божими по благодаті Христовій”. “Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі” (До Римлян, 8.14). Бо Бог спасає Своїх синів та дочок...

Але чи водимося ми Духом? Чи відкрили серця свої вірі правдивій – не в Бога, а Богу? Чи перебуваємо в смиренні й любові? Чи живемо без претензій? Чи справді довго терпимо, милосердствуємо, не заздримо, не величаємося, не надимаємося, не поводимося нечемно, не шукаємо свого, не рвемося до гніву, не думаємо лихого, не радієм з неправди, але тішимося правдою, усе зносимо, віримо у все, сподіваємося всього, усе терпимо?.. Чи ніколи не перестає в нас любов? Чи спромоглися прожити згідно з Заповідями блаженств хоч би один тиждень свого життя? Чи маємо Дух синівства не на словах, а на ділі. Чи дійсно сини Божі не по назві лише, але по духовному відчуттю, по благодаті?..

Якщо так – то маємо право звернутись до Отця нашого Небесного: “Авва, Отче!” (“Авва” – арамейською тато.) Бо визволилися з неволі диявольської світу цього. І тоді ми “не від світу” – вільні! А отже й сатана з усіма його бідами та проблемами, не має влади над нами. Тоді серця наші – то оселі Божі. Тоді спаслися “ми, і увесь дім наш”. Тоді й буквальні оселі наші уже не належать князеві світу цього, але стали територією Божою, що на ній царює Господь, що знаходиться під захистом могутнього рамена Його! І тоді Він просто не допустить у нашому житті подібної ситуації! А якщо допустить – то лише з тим, аби засоромити сатану, як було це у випадку з праведним Йовом (див. Книгу Йова). Або щоб прославитися в праведнику, подавши достойному вінець переможця смерті – святого мучеництва та сповідання, вічний вінець життя. При цьому й мудрості дасть, і сили Духа Святого з тим, аби гідно понести випробування...

А якщо ні? Якщо “вірую, Господи, – поможи недовірству моєму…”? Тоді й віра наша не абсолютна, а відносна. Тоді й істина, і духовне відчуття, яке можемо вмістити, стають не абсолютними, але відносними. Тоді і “покров Всевишнього”, і “тінь Всемогутнього”, і захист Господній не абсолютний, але відносний! Тоді і діяти в екстремальній ситуації ми будемо у відповідності з духовною недосконалістю нашою, відносно того, “скільки можемо вмістити”… До речі, усе це стосується не лише окремої людини, але й людської спільноти взагалі, у тому числі й держави…

Якось до преподобного старця Серафима Саровського звернувся з питанням один прихожанин: “Чи треба лікуватися від хвороб, і як взагалі провадити життя християнське?” Це запитання цілком відповідає суті питання, поставленого і нашими читачами. Святий угодник Божий відповів так:

“Хвороба очищує гріхи (випробування життєві смиряють серце, охолоджують гординю, примушують зупинитись на шляхах своїх). Однак воля твоя (однак дивись сам: помолися, зваж, зазирни у власне серце, оціни рівень духовної сили та глибину віри своєї). Іди середнім шляхом: вище сил не берися – впадеш, і ворог (“сатана” – єврейською ворог, супротивник) насміється з тебе

Якщо ти ще дитина
(«аще юн муж» – так дослівно висловився старець. Тут малий ще, недосконалий у вірі), то утримайся (бо, узявши вантаж якого не зможеш понести, – надірвешся і впадеш на дно, зневірившись). Одного разу диявол запропонував праведнику (праведник – це людина, яка шукає правду, знаходить її в Ісусі Христі, і йде дорогою правди, що веде у життя вічне) скочити до ями (взяти на себе вантаж не по силам своїм духовним, у надмірній надії що ангели будуть нести його). Той майже погодився, але Григорій Богослов утримав його...”

Ось вам і відповідь на запитання: як діяти? Здобудь Духа Святого, і Дух Святий тебе всьому навчить. Постав Христа на своє місце, і уяви, як би Він поступив у даній ситуації. А потому і дій згідно з тим, наскільки можеш умістити, максимально наближуючись до абсолютного ідеалу. І кожного разу це наближення має бути все більшим і більшим. Головне – не зупинятися на шляху вдосконалення. Головне – іти уперед, “пам’ятаючи про жінку Лотову”… (див. Буття, 19.26).

Коли з подібним запитанням звернулися до святого Антонія Великого, він відповів: “Хіба не знаєте: «І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою – підстав йому й другу…”? (Від Матвія, 5.39) Тоді ті, що прийшли до старця, говорять йому: “Ми не можемо цього вмістити”. Старець каже: “Якщо ви не можете підставити другу, то хоча б зносьте удари в одну…” “І цього не можемо”, – відвічали йому. “Якщо й цього не можете, – сказав старець, – то принаймні не відповідайте ударом на удар…” Вони сказали: “І цього не можемо!” Тоді святий Антоній мовив учневі своєму: “Їх слід лікувати, бо хворі вони...”

І, нарешті, для тих, хто не зростає в надії на Бога, але думає бути щасливим у цьому житті, наведу уривок з духовної настанови преподобного Серафима Саровського мирянам та інокам про надію:

“Усі, хто має тверду надію на Бога, – підносяться до Нього й просвічуються сяянням вічного світла. Якщо людина зовсім не має ніякого піклування про себе заради любові до Бога та справ доброчестя (тобто є самозречною, правдиво дитям Божим), знаючи, що Бог піклується про неї, – така надія є справжньою та мудрою. А якщо людина сама клопочеться про справи свої, і звертається з молитвою до Бога тоді тільки, коли уже трапляються з нею неминучі біди, й у власних силах не бачить вона уже засобів відвернути їх, і тоді тільки починає надіятись на поміч Божу, – така надія суєтна й неправдива. Правдива надія шукає Царства Божого (духовного відчуття) і впевнена, що усе земне, необхідне для життя дочасного, безсумнівно буде дане.

Серце не може мати миру, допоки не здобуде таку надію. Вона умиротворить його, і увіллє в нього радість. Про цю-то надію сказали достопоклоняємі й найсвятіші уста: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою!..» (Від Матвія, 11.28)”



www.vedmedenko.org



Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: