Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ СТАТТІ:

Стаття № 62: Поклоніння Хресту


Запитання читача:
У звичаї Православної Церкви возносити молитви до Хреста Господнього як до живої, маючої розумну душу і свобідну волю істоти. З чим це пов’язане? Які існують обгрунтування цього в Писанні і Переданні? Як довести, що таке поклоніння не є ідолопоклонством?

Відповідь:
Насправді православні (ті, хто дійсно правильно славлять Бога) не поклоняються ні хресту, ні іконам як ідолам. Таке поклоніння розглядалося б не інакше, як язичество і магія чистої води. Ми поклоняємося не дереву і фарбам, але первообразові ЗА ПОСЕРЕДНИЦТВОМ образу (грецькою “ікона” – “образ”). Ікона, хрест із розп’яттям – це ніщо інше, як видимий образ невидимого Бога. І поклоняючись Господеві перед іконою Його, або згадуючи страждання нашого Господа на хресті ми тим самим використовуємо їх як такий собі “каталізатор” нашого молитовного стану.

Я можу молитися Богові і в себе в квартирі, стоячи не перед іконою, а перед голою стіною. Але, погодьтеся, молитва моя тільки виграє, якщо я бачитиму перед собою не тріщини на штукатурці, але хоча б церковний календар чи плакат з зображенням Господа Ісуса Христа, Богородиці, будь-якої біблейської події, євангельських персонажів, небожителів тощо…

Я завжди наводжу такий приклад: моя мама покинула цей марнотний світ ось уже скоро двадцять літ тому. І для мене вона була самою дорогою людиною на землі. Я часто згадую її, але пам’ять людська недосконала, і образ її з часом втратив у моїй пам’яті ту яскравість, яку мав раніше. Але в мене є її світлина. І коли я дивлюсь на неї – мама ніби оживає в пам’яті, і ніжність спогаду зігріває моє серце, і сльози гарячої молитви за спокій її душі наповняють очі. Я повністю усвідомлюю, що перед моїми очима не мама моя, а всього лише шматок картону, покритий світлочутливою плівкою, на якій фотони світла зоставили її зображення. Але хто може дорікнути мені за те, що я зі сльозами цілую цей шматочок картону?!

Це стосується і поклонінню іконам та хресту. Хрест – це СИМВОЛ СМИРЕННЯ! Ми поклоняємося не самому дереву, але РОЗІП’ЯТОМУ на ньому; не предметові, але ХРЕСНИМ СТРАЖДАННЯМ Господа нашого Ісуса Христа! Хоча зовнішньо це виглядає так, ніби поклоняємося ми самому хресту: “Хресту Твойому (стражданням Твоїм на хресті, смиренню Твоєму) поклоняємось, Владико…”

Православний догмат про хрест звучить так:

Хрест – то є шлях християнина і Церкви, шлях смирення. Ми повинні щодень розпинати в собі гріх (разом з Христом), щодень помирати для гріха (разом з Ісусом), і щодень же й воскресати у життя вічне разом із Ним.

Хрест то є сила Церкви. Духовними очима дивлячись на “начальника віри і виконавця Ісуса”, християнин черпає духовні сили в усвідомленні того, що після хресної смерті Господа прийшло воскресіння, що хрестом “переможений світ”, що якщо з Господом вмираємо, то з Ним і царювати будемо, і в явленні слави Його радітимемо й звеселимося (див. 1Петра 4.13).

Нарешті, хрест є і прапором (знаменом) Церкви. З того самого дня, як Спаситель ніс на Своїх плечах хрест на Голгофу і був дійсно розіп’ятий на справжньому, матеріальному хресті, – хрест став видимим знаком і знаменом (от воно звідки, “хресне знамено”!) християнина й Церкви.

Усе тут мною викладене є сіллю, суттю обряду поклоніння хресту. Але, нажаль, в сьогоднішньому православ’ї, – православ’ї занечищеному фарисейством, – за словом Божим в значній мірі “сіль ізвітріла”, втратила силу. І часто навіть і самі пастирі не розуміють суті церковних таїнств та обрядів. “Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе, щоб не був ти для Мене священиком”, – говорить Господь (див. Осії 4.6). Обряди – це “милиці” для немічних. І добре, коли вони зручно носяться, та служать за призначенням. Але якщо вони перетворюються на свинцеві тягарі, – то горе тим, хто носить їх. Втім, це вже тема окремої розмови…

Чи можемо ми звертатися до Хреста (Господнього) як до особистості? Адже молитва – це діалог. Для людини яка не позбавлена здорового глузду діалог означає ясність і прозорість звертань та суджень. І сумнівно, що комусь буде корисно вести свій діалог з Богом словами, зміст яких важко зрозуміти. Навіщо мені опосередковано і туманно звертатися до Христа: “О, пречесний і животворчий хресте Господній, допомагай нам...”, коли я можу звернутися до Нього просто?..

Відповідь: Не тільки можна, але й потрібно звертатися до Бога просто. Це і є насправді “поклоніння Отцю в дусі та в правді”, і саме за таким способом молитви майбутнє. Але чим менш досконалою є людина, тим більше різноманітних обрядів, ритуалів та церемоній використовує вона в своєму богопоклонінні. Таким чином, перенасичення церковного служіння обрядами та умовностями говорить не лише про рівень духовного стану церкви, але й про нездатність, а точніше про небажання її ієрархів щось тут змінювати (консерватизм, ретроградство та лжеортодоксія – відмінні особливості фарисейства в усі часи: коли вивітрюється сіль, втрачається зміст – доводиться триматися за форму, щоб хоч щось збереглося).

Я не кажу, та й не казав ніколи що тілесне богопоклоніння нам не потрібне. Сам Господь Ісус Христос не уникав зовнішніх молитовних та тайнодійних проявів. Він схиляв коліна (“…і, приклонивши коліна, Він молився”); “…і, піднявши руки Свої, поблагословив їх”; “…дихнув (інший переклад – “дунув”, “дмухнув”), і говорить до них” тощо. Уважно й безпристрасно дослідивши Святе Писання ми побачимо, що в період Свого земного служіння Христос використовував зовнішні дії й під час зцілень. Він також відвідував храм Єрусалимський, називаючи його “домом Отця Мого”: “Дім Мій домом молитви назветься…” та інше. Так само чинили й апостоли. Але ускладнення та надмірне перевантаження богослужінь зовнішніми символічними діями, введення усе нових та нових форм тілесного богопоклоніння в часи після апостолів, яке першопочатково мало на меті допомогу вірним у досягненні ними молитовного стану, з часом стало пудовими гирями на ногах православ’я. Воістину, “благими намірами…”

Християнські обряди – це зовнішній одяг Церкви. Церковнослов’янською мовою “обрядитися” – означає “зодягнутися”. І ця одіж дійсно необхідна нам, немічним, поки ми іще недосконалі. Але Господь застерігає нас, наголошуючи: чи не важливіше від одягу тіло? А від тіла – душа?.. Прийде час, і Церква відкине обрядові “милиці” і, як колись Давид, буде “танцювати перед Господнім лицем зо всієї сили ” (2Цар.(2Сам.) 6.14). Прийде час, і як за часів перших людей віри, Адама та Єви, будемо вільні від обрядів – відкриті, “нагі” перед Господом, і не соромитимемося (див. Бут. 2.25). Прийде час, і зійде з Неба (духовного Неба!), від Бога, оновлена Церква – Новий Єрусалим, що його бачив у видінні своєму Іван Богослов: “А храму не бачив я в ньому…” (Об. 21.22).

Прийде час… Але станеться це не тому, що хтось виб’є ці опори, як це пропонують наші брати-протестанти; зірве цю одежу або зруйнує цей храм, – бо “не в бурі Господь” (див. 3Цар.(1Цар.) 19.11). Не обманюймо себе, Бог осміяним не буває! “Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваоф…” (Зах. 4.6).


Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: