Біблійна школа духовного вдосконалення Єпископа Олега Ведмеденка
  на головну    укр   рус      Вчення Господнє полягає в єдиному слові: ВОЗЛЮБИ! Возлюби, а для цього СМИРИСЬ, а отже прийми ближнього свого та обставини свого життя такими, які вони є: без гніву і роздратування, без страху і тривоги, без гордощів та образи.
ПОШУК В РОЗДІЛІ СТАТТІ:

Стаття № 99: Страждання врятують світ…


Чому людина страждає? Чому Господь допускає нам це випробування? Навіщо творіння Боже карається, “зітхає й мучиться аж досі”? (Послання апостола Павла до Римлян, 8 розділ, 22 вірш.) Цієї теми я вже торкався у своїй статті “Чому ми хворіємо, і як стати здоровим” (див. http://vedmedenko.org.ua/statti.php?num=125 ) Тут же маю намір дещо розширити й доповнити сказане.

Широко відомою є сентенція, висловлена ще Федором Достоєвським: “Краса врятує світ”. Гадаю, більш актуальною нині є інша, Булата Окуджави: “Страждання врятують світ”. Так, саме страждання… Чому? Тому що страждання ведуть нас, самолюбних і неслухняних, до смирення; а смирення – то єдиний шлях спасіння. Бог-бо гордим противиться, а смиренним дає благодать… (Див. Якова, 4.6 та Перше Петра, 5.5)

Існує три путі, три початки пошуку вищого – це досвід, краса і страждання. Чому саме три? Подібно з природою людською. Як людина, по суті своїй, триєдина (людина є дух, який має душу – розум, волю, емоції, і живе в тілі), так і шлях пробудження її – також триєдиний. Це шлях духовний, душевний і тілесний. І хоча ці три – в одно, та визначальним стає, усе ж, один із них. Подібно як людина за вдачею своєю буває або духовною, або душевною, або плотською, так само й шлях. “І коли сієш, то сієш не тіло майбутнє, але голе зерно, яке трапиться, пшениці або чого іншого…” (1-е до Коринфян, 15.37) Тож, хоч для кожного з нас відкриті усі три способи, однак провідним – шляхом виходу, шляхом пробудження духовного, – стає якийсь один. Кожному “зерняті” – своя сівба…

Найвищим, найшвидшим і найпростішим шляхом внутрішнього пробудження є шлях досвіду, шлях духовний. Це пошук внутрішнього світла через духовний досвід – як свій, особистий (духовне осяяння, духовне відчуття, чиста молитва), так і сторонній (Святе Письмо і Священне Передання, як практичний досвід Церкви). Це ясний і відвертий шлях віри. Шлях правдивої релігії. В точному розумінні слова релігія і є – відновлення духовного зв'язку із Богом (латиною “ре” – відновлюю, і “ліга” – зв’язок). У цьому її суть. Справжня релігія це колективний (церква) і особистий духовний досвід віри, містичний досвід божественної реальності. Досвід же дає силу.

Краса – другий шлях пошуку внутрішнього миру, шлях душевний. Читання художніх і не тільки, але обов'язково “для душі” – гарних, що сіють “розумне, добре, вічне”, книг. Спілкування з душевними, сповненими внутрішньої краси людьми. Знайомство з високим, чистим мистецтвом театру, кіно. Відверта красота музики, живопису тощо. Особливе місце тут займає спілкування з природою. Ніщо так не сприяє розкриттю серця і внутрішній молитві, як споглядання глибині зоряного неба, або веселки після грози. Згадаймо кантівське: “Дві речі в цьому світі вражають мене. Це зоряне небо над головою, і духовний закон всередині мене…”

На жаль, зазвичай ми проминаємо перші два способи. Тоді залишається третій, найбільш важкий і болісний. Це шлях страждання. Шлях пізнання добра через зло…

Божественний закон – закон духовного вдосконалення – має виконатися попри усе. На те він і Закон. Бог осміяним не буває. “Бо Господь каже так: Ось цим разом Я кину мешканців цієї землі, мов із пращі, і притисну їх так, щоб пізнання знайшли...” (Єремiї, 10.18) Страждання – це шлях болю. Шлях найменш бажаний, однак, як це не парадоксально, саме він обирається нами найчастіше. Своєю гординею ми доводимо якраз до такого розвитку подій. “Господь любить людей, але посилає скорботи для того, щоб люди пізнали немічність свою та смирилися, і за смирення своє прийняли Святого Духа. А з Духом Святим – усе добре, усе радісне, усе прекрасне...” – свідчить святий Силуан Афонський.

Смирення – єдиний істинний шлях спасіння. Шлях очищення, вдосконалення, одухотворення тварі. Та чи смиренні ми у нашому житті? А може, як тривога – тоді до Бога?.. На жаль, саме так у більшості випадків і буває. Саме тоді, коли ми страждаємо – здебільшого й стаємося вже тихими, незлими, сумирними. Як укололо десь усередині – одразу: “Ой, Боже!..” Ось, добре, вже й за Бога згадали... Іще раз штрикнуло, уже сильніше, – і: “О Господи, за що?!..” Гарне питання. Початок мудрості – страх Господній... У лікарні, як відомо, крутих норовом не буває – м’якшають твердосерді (втім, знову-таки, в залежності від серйозності хвороби). Усі тихенько, сумирно вишикуються біля ординаторської зі своїми шприцами й ампулами у руках, а чи мовчки прямують на обстеження... З’являється час і на роздуми про сенс життя, і на молитву. Та й думки про смерть повертають усе з голови на ноги, допомагають вірно визначити життєві пріоритети. Так спиняємося на шляхах своїх. Так робимося смиренними... “Так говорить Господь: На дорогах спиніться та гляньте, і спитайте про давні стежки, де то добра дорога, то нею ідіть, і знайдете мир для своїї душі! Та вони відказали: Не підемо!..” (Єремiї, 6.16)

Сказане вище висвітлює лише один аспект, одну із причин наших страждань. Насправді ж їх багато, і не Господь являється їх винуватцем. Бог, як читаємо, “жне, де не сіяв, і збирає, де не розсипав” (Євангеліє вiд Матвiя, 25.26). Сіє й розсипає страждання “князь світу цього” і “бог віку цього”, сатана, – вселенський дух злоби піднебесної сфери, насправді ж – плотський наш ум. Він живе й діє в нас, геній гордості, лінивства та лукавства. Нині він править бал в серцях мешканців землі, від нього й усі кривди й проблеми, біди і спокуси світу. І ліки тут одні – просвітлення серця благодаттю, що по вірі смиренній дається. А перший крок до неї – відкрите каяття.

Початок любові – співчуття. Початок співчуття – смирення. Початок смирення – самозречення. Початок самозречення – покаяння. Початок покаяння – відчуття власної недосконалості (гріховності, неправильності, нечистоти), та щирий пошук спасіння…

Ось чотири випадки, коли Бог допускає нам страждання:

1. Грішнику, аби навернути його до праведності.

2. Праведнику, коли той збочує з путі, аби повернути його назад.

3. Праведнику для вдосконалення, бо “сила Божа здійснюється в немочах” (Друге до Коринфян, 12.9).

4. Святому праведнику, щоб засоромити сатану (приклад праведного Йова). Втім, останній варіант – не для більшості з нас...

Насамкінець відповім ще на одне запитання: чому страждають діти і душевнохворі (про страждання безсловесних я вже казав у минулій своїй статті).

Бог любить грішника, але не залишає його без покарання. Гріхи батьків падають на дітей до третього-четвертого роду тих, що ненавидять Його; благословення ж – до тисячі поколінь тих, які люблять Його, і дотримують заповідей Його (див. Вихід, 20.5,6). Це духовний закон, вічний і незмінний, як незмінний і Сам Законодавець. Діти народжуються безгрішними, але страждають за гріхи батьків своїх, також і задля вдосконалення. Адже їм так само властиво смирятися...

Як відомо, діти алкоголіка народжуються безгрішними, однак несуть на собі печать – спадкову ущербність, гріхи батьків. І саме ця обставина дуже часто є єдиним аргументом, що смиряє, для спасіння нерозкаяного грішника. Буває що людина – майбутній батько чи мати – і зовсім не дбає про себе, але заради майбутнього своїх дітей, усе ж залишає беззаконня...

Те ж стосується і людей психічно неповноцінних. За словом Феофана Затворника: “Ідіоти! – так вони ж тільки для нас ідіоти, а не для себе і не для Бога. Дух їх своїм шляхом зростає. Може статися, що ми, мудрі, виявимося гіршими за ідіотів...”



www.vedmedenko.org


Наші групи в соціальних мережах:

Facebook: Олег Ведмеденко

Вконтакте: Олег Ведмеденко

Наші блоги в соціальних мережах. Додавайтесь: